Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Чумацька пісня пройняла мене до глибини душі. Давно вже я не чув рідної мови і таких проникливих слів. Ледь стримуючи хвилювання замовив собі жбан квасу й почав нишком пильно спостерігати за гуртом торговців. На перший погляд вони нічим особливим не відрізнялися від орди звичайних негоціантів, незчисленні каравани яких торують дороги всього континенту. Та це могло видатися тільки на перший погляд.

Уважно придивившись я збагнув, що з купцями не все так просто як могло видатися на початку. Не знаю скільки вина та пива вони хильнули до мого приходу в корчму, та те що чоловіки вдавали з себе захмелілих, у мене не залишалося і крихти сумнівів. Все таки маю чималенький досвід в солдатських пиятиках, і вмію відрізнити насправді нетверезу людину від тої що хоче показати ніби вона напідпитку. Зрештою що це за торговці такі, що нажлуктилися з самого ранку? Як же вони дальше будуть продовжувати свій шлях в такому стані і хто охоронятиме їхній крам від всяких лайдаків, ласих до чужого добра?

Поки розмірковував над цими запитаннями та намагався збагнути сенс поведінки чудернацьких негоціантів, то встиг запримітити ще одного дивакуватого відвідувача корчми. Як і я він зайняв таке місце, щоб якнайменше привертати до себе уваги та водночас бачити все і всіх у залі. На вигляд незнайомець був дещо вищим зростом за мене, однак вужчим в плечах. Широкі криси повстяного капелюха приховували його риси обличчя від мого погляду. Однак пошиті з добротного темно-зеленого сукна жупан та кунтуш, в які був одягнутий цей чоловік, наводили на думку, що він і є тим власником брички-чортопхайки, яка стоїть на подвір’ї корчми.

От тобі ще одна загадка. Хто цей незнайомець, що йому тут потрібно, і чому він себе так незвично поводиться? Як на зарозумілого шляхтича, чи пихатого чиновника, чоловік зараз сидить напрочуд тихо і спокійно. Не галасує даремно, не діймає корчмаря всілякими дурницями, не вимагає для себе особливих привілеїв. Просто мовчки цмолить своє пиво та час-від-часу допитливо зиркає на компанію співочих торгівців. Слідкує за ними, боїться їх, а може вони з одного товариства, та приховують це від оточуючих? Здається від всіх тих небезпечних пригод, які пережив останнім часом я починю втрачати здоровий глузд.

Хай йому грець. З тією підозрілістю я незабаром мабуть почну боятися власної тіні. Швидко допиваю квас і рішуче виходжу з корчми. А вже опинившись надворі, чую голос позаду себе:

– Шановний пане, якщо ваша ласка, затримайтеся на хвильку.

Оглядаюся і бачу на порозі корчми незнайомця в зеленому жупані. Криси капелюха вже не приховують його обличчя і я бачу що перед мною стоїть молодий чоловік майже мого віку. У нього вугільно-чорні очі, гачкоподібний ніс і акуратні вусики з хвацьке закрученими догори кінчиками. Звертається він до мене ромейською говіркою, однак з якимось дивним діалектом.

– Чого пан бажає? – запитую я і тільки тепер зауважую що у нього за пояс заткнуті два пістолі, а збоку причеплена довга рапіра.

– Якщо ваша ласка, то я б бажав спершу познайомитися з вами, – мовить молодик і привітно мені посміхається. – Дозвольте відрекомендуватися. Мене звати Анрі Тетрафесес. Я натураліст з Ахенської Королівської академії наук.

– П’єтро Вібурно, мандрівний лицар, – і собі представляюся я, ніяк не в змозі втямити чого насправді хоче від мене цей пан.

– Не хочете пройтися та побалакати про те-се, – пропонує натураліст і невдоволено скривившись додає. – Чесно кажучи той шарварок який влаштували чумаки в корчмі вже мене неабияк втомив.

– Чого ж можна пройтися та трохи побалакати, – погоджуюся я.

– То кажете ви мандрівний лицар? – перепитує Тетрафесес коли ми виходимо з подвір’я корчми на міську вуличку. – Якщо не секрет то звідки й куди прямуєте?

– Прямую з Андалузьких островів, де служив в армії його святості кардинала Фелліні, в Україну. До мене дійшли чутки, що там зараз розпочалася війна з нечестю. Хочу найнятися на службу до котрогось з християнських сеньйорів.

– То правда. Я сам щойно з цих земель. Бойові дії там саме в розпалі і професійні солдати дуже необхідні. Так ви найманець?

– Так, – допитливість натураліста стає все більш нав’язливою, і щоб не розкривати перед ним особистих подробиць переводжу розмову в інше русло. – А ви чим займалися в цих краях?

– За завданням Королівської академії проводив географічні дослідження території, записував фольклор місцевого населення, робив замальовки представників тутешньої флори та фануни. На жаль війна і наука речі несумісні, тож довелося згорнути свою експедицію і повертатися додому. Сподіваюся зібраного матеріалу буде достатньо щоб не накликати на себе невдоволення та гнів ректора.

– І ви не боялися подорожувати в такі віддалені землі один? – щиро здивувався відчайдушності нового знайомого.

– Чому ж один? – безтурботно всміхнувся Тетрафесес. – У мене є компаньйон. Він правда вчора поїхав в Варяж щоб вирішити деякі питання з тамтешнім бургомістром. Коли повернеться ми продовжимо наш шлях в Ахен.

Після цих слів у мене раптом закралася підозра, що смертельно порений юнак, якого я знайшов минулого дня на узліссі, можливо і є тим компаньйоном натураліста. Але ділитися зі співрозмовником цими своїми припущення не став, бо ніяких доказів не мав і міг елементарно помилятися. Мало які подорожні стаються жертвами всіляких розбійників та бандитів. Навіщо даремно хвилювати людину тим чого могло і не статися?