Читати книгу - "Наша пісня на руїнах світу, Тихий Лис"

Джеф обережно торкнувся замка. Його пальці на мить завмерли на холодному металі, а погляд мимоволі затуманився. У пам'яті спливли сцени з сувенірного магазинчику. Та жінка з порожніми, безжиттєвими очима... ричання інфікованих і скрегіт металу... легкий свист леза, що розсікало повітря. Його рефлекторні рухи тоді, одним махом зупинили її, він вижив. Вижив і вбив.
Він усвідомлював, що там, за цими дверима, на нього чекає теж саме. Йому знову прийдеться пробивати шлях на волю. Вибивати право на життя в цьому світі. Тільки цього разу від його дій залежить ще одне життя. Тепер за його спиною була Со Мі, яка довірилася йому і права на помилку в нього не має. Джеф зробив глибокий вдих, проганяючи спогади, і повернув голову, щоб подивитися на дівчину. Погляд її наповнений хвилюванням, але не страхом. Сповнена рішучості вона очікувала коли двері їх сховку відкриються.
Скрип петель розітнув тишу коридору. У тьмяному світлі ліхтарика виднівся довгий, майже темний коридор технічних приміщень, по якому глухо відбивалося далеке гуркотіння — чиїсь кроки, чи просто шум водопроводу, неможливо було зрозуміти.
Джеф зробив перший крок, обережно рухаючись уперед. Його катана була піднята, готова до будь-якого удару. Со Мі рухалася позаду, намагаючись не шуміти і тримаючи ліхтарик так, щоб освітлити підлогу перед ними. Її дихання було нерівним, але вона себе контролювала. Наступний його крок і він уже в коридорі. Ледь чутний шурхіт роздався ліворуч. З дверима, які відкривалися у коридор, очі вловили ледь помітний порух. Навіть при слабкому світлі ліхтарика не важко було зрозуміти, що цей загублений пасажир - зомбі.
Реакція Джеф була блискавична. Жодних помилок, жодного зволікання. Від його рішучості залежало все. Крок, другий - ще пів кроку. Миттєвий поворот корпусу, легкий порух руки - і гостре лезо зі свистом розсікло повітря. Різний удар вивільнив хмару липкої багряної рідини, що потекла вниз по стіні. Голова зомбі впала на бетонну підлогу, котячись убік, поки його тіло із глухим, важким звуком не звалилося на землю. Со Мі, яка стояла за ним, ледь помітно здригнулася, але швидко взяла себе в руки. Її пальці стискали телефон так, що він мало не вислизав із рукою, але вона продовжувала тримати ліхтарик, спрямованим на підлогу. Підсвітивши собі дорогу вона оминула тіло зомбі, що лежало в калюжі темної крові, намагаючись не зациклюватися на його вигляді.
Джеф рухався далі. Його рухи були плавними, наче у хижака, що непомітно підкрадається до своєї здобичі. Лезо в його руці виблискувало в слабкому світлі. Усі відчуття були напружені до межі, кожен нерв його здавався струною, готовою розірватися. Він уважно вдивлявся в темряву, прислухаючись до найменших звуків, ніби небезпека могла виникнути з будь-якого кутка. Кожен поворот здався пасткою, кожен тіньовий рух - загрозою. На щастя, до дверей пожежного виходу вони добралися без зайвих сутичок. Секунда відпочинку і рух далі. Важкі металеві двері, з легким скрипом відчинилися. Пожежні сходи мале тьмяне резервне освітлення червоного кольору. Вони обережно стали спускатися до виходу, що виднівся за кількома витками сходів.
За дверима, що вели до підземного паркінгу, їх зустріло те саме тьмяне червоне освітлення, що й на сходах. Лампи аварійного режиму випромінювання, кидали слабкі відблиски на стіни і створювали моторошну атмосферу. Також у цьому напівсвітлі було легко розгледіти наслідки хаосу, який залишив свій відбиток на кожному квадратному метрі.
Паркінг виглядав, як поле битви. Машини стояли розкидано, багато з них із розбитим лобовим склом, покрученими дверима та розтрощеними бамперами. Деякі були нахилені, мовби кинуті в паніці, інші заблоковані купами уламків. Яскрава картина того, що відбувалося тут у перший кривавий день катастрофи, вимальовувалася в голові сама собою: крики, панічні спроби людей втекти, автомобілі, що таранили одне, створюючи пробки та прирікаючи всіх, хто опинився тут, на безвихідь.
Тепер усе завмерло. Гармидер перетворився на застиглий пейзаж апокаліпсису, де час ніби зупинився. Єдиним звуком у гнітючій тиші було глухе, нерівне хрипіння, що долинало з-поміж рядів авто. Воно доносилося з глибини паркування, додаючи сцені ще більшої загрозливості. Цей звук був наче попередженням: небезпека нікуди не зникла. Небезпечні істоти залишилися тут, чекаючи, поки їх потривожать. Кожна тінь, кожен відблиск червоного світла нагадував про жорстоку реальність, що панувала в аеропорту вже кілька днів.
Вони старалися швидко і безшумно, немов тіні, проскочити ближче до виходу. Джеф розраховував, знайти там вціліле авто для порятунку, а у випадку невдачі, просто рятуватися втечею. Попереду уже виднівся клаптик ранкового світла, що падав через виїзд із паркінгу на бетонну підлогу. Як раптом, серед хаотичних рядів потрощених авто вони наткнулися на невелику істоту. Наче примару із фільму жахів. Маленька дівчинка, в рожевому платті із кривавими плямами. Її очі, колись ясні і довірливі, тепер були мутними і порожніми. Малими, брудними рученятами вона тримала плюшевого ведмедика, не розлучившись з ним навіть після того, як стала зомбі.
Вловивши їх рух, істота завмерла. Не поспішаючи повернула скляний погляд на пару переляканих, від несподіванки, очей.
Серце Джефа шалено калатало в грудях. Він згадав усі жахи, які вони пережили, і здавалося, що саме зараз все це досягло апогею. Він завагався, втративши дорогоцінні секунди.
Істота зірвалася з місця і кинулася в сторону. Такої швидкості за попередніми суперниками він не помічав. Вона кинулася вперед, її рухи були настільки швидкими і непередбачуваними, що Джеф ледве встиг відреагувати. Істота проявляла більше інтелекту і мітила вона не в озброєного Джефа, а у не захищену Со Мі. Лиш в останню мить, Джеф зреагував, відштовхнувши дівчину від пазурів інфікованої.
- Швидко в машину - скомандував Джеф.
Со Мі не розгубилася, миттю заскочила в одну із відчинених машин і стала шукати ключі.
Джеф намагався не втратити із поля зору прудку істоту. Наступний її кидок, вже в сторону нього, не став несподіванкою. Різким рухом корпусу тіла, він ухилився від її нападу, а дівча зі всією швидкістю влетіла у припаркований автомобіль. Від удару, авто завило сигналізацією, яка розкотилася відлунням по паркінгу. Десятки пронизливих криків почулося із глибин рядів побитих автомобілів.
Со Мі миттю розібралася з авто. Швидкими, впевненими рухами вона вставила ключ в запалювання і повернула його. Двигун загарчав, оживаючи після простою. Автомобіль віддав легкою вібрацією, стрілки на панелі приладів ожили, всі механізми справно відізвалися приступаючи до роботи. У світлі увімкнених фар вона помітила Джефа, який, наступивши ногою на істоту, намагався втримати її на бетонній підлозі. Наступної миті він здійняв руку і лезо меча легко блиснуло на світлі. Со Мі зажмурила очі, щоб не бачити фіналу цієї сцени.
Він не мав іншого вибору. Він повинен зупинити їх, щоб мати змогу врятувати Со Мі і себе. Вона лише інфікована. Це була лише оболонка, порожня маріонетка, керована жадобою крові. Схожа на маленьку милу дівчинку, але це вже в минулому. Більше не зволікав.
Промінь світла від фар автомобіля, що завівся, далеко освітило паркінг. Там, у кількох метрах від вцілілих, відбувався хаотичний рух безлічі оскаженілих тіл. Двоє самих спритних, які перші подолали всі перешкоди, зустрілися зі швидкими випадами клинка. Джеф танцював смертельний танець серед своїх ворогів. Його рухи були швидкі і точні, кожен удар – смертельним. Він ухилявся від кігтів і зубів, парирував удари, завдавав смертельні рани. Ще один зомбі, що встиг на допомогу своїм, отримав потужний удар ногою в живіт і відлетів у бік, пробивши бампер старого седана. Джеф не став чекати на підмогу армії мертвяків, яка вже ось ось ступить на поле бою. Він швидко рушив до автомобіля, показуючи жестом Со Мі, звільнити водійське місце. Тендітна дівчина спритним рухом перескочила на сидіння пасажира. Хлопець влетів за кермо, закинувши меч і рюкзак на сидіння позаду. Двигун автомобіля заревів, наче розлючений звір, перекрикуючи сигналізацію, яка все ще заливала паркінг. Колеса заскрипіли по вологому бетону, здіймаючи клуби диму. Автомобіль дрифтанув, різко змінюючи напрямок, і понісся до виходу.
Кілька зомбі кинулися в погоню. Їхні тіла, закривавлені і спотворені, нагадували ляльки, що ожили. Вони ричали, витягували руки, намагаючись схопити втікачів. Але автомобіль був швидкий. Він проносився повз них, збиваючи з ніг, переїжджаючи. Тіла зомбі розліталися в різні боки, наче кеглі в боулінгу.
На виїзді із зони небезпеки, ще кілька мертвих, намагалися перешкодити їх порятунку. Автомобіль, що рухався під невелику гірку, збивав мертвяків з ніг. Глухі удари тіл об метал створювали зловісний акомпанемент – одних зомбі збивали з ніг, інші з гуркотом пролітали по даху авто, лишаючи криваві сліди. Кільком пощастило зачепитися за кузов: їхні пазурі скреготали по металу, а руки тягнулися до розбитих вікон у відчайдушній спробі дістатися до пасажирів.
Со Мі, із жахом, відбивалася як могла. Вона була майже в руках зомбі, поки черговий віраж автомобіля не скинув нападника на дорогу. Та одна істота, міцно вчепившись у погнутий капот, продовжувала звиватися й намагалася доповзти до кабіни. Через павутиння тріщин на лобовому склі було важко розгледіти дорогу, але Джеф утримував кермо, стискаючи його з усіх сил. Машина мчала ще кілька сотень метрів, аж доки не врізалася в покинуте авто. Потужний удар кинув зомбі з даху, а того, що був на капоті, затиснуло між металевими уламками.
Подушки безпеки справилися з роботою, захищаючи пасажирів від серйозних пошкоджень, проте Со Мі все ж затиснула руками голову, намагаючись втамувати біль. Задихана, але ціла, вона першою вибралася з машини. На капоті затиснутий зомбі ричав, шалено вириваючись, але старання були марними. Він лише спалахував люттю, спостерігаючи, як його жертва стоїть на відстані, потираючи скроні й намагаючись зорієнтуватися в новій небезпеці.
Со Мі, після пережитого, відчула, як терпіння остаточно вичерпалося. Її руки тремтіли, але не від страху - це була злість, яка кипіла в кожній клітині тіла. Не довго думаючи, різко відкрила двері авто і витягнула клинок, що лежав на задньому сидінні. Лезо виблискувало в її руках, мовби готове поглинути всю її лють. Відчуваючи металеву прохолоду руків'я, Со Мі рішуче зробила крок до затиснутого зомбі.
- Со Мі! Не роби цього! - зупинив її голос Джефа.
- Це бісів зомбі! - випалила дівчина. Вона обернулася до нього, очі палали обуренням.
- Від цього не легше, повір - сухо відповів Джеф забираючи меч з її рук. Раптом він перестав дивитися на неї і зосередив погляд на чомусь за її спиною - Не оглядайся, хватай рюкзак.
Дівчина вдихнула глибше, намагаючись зібратися з думками. Вона знала, що її погляд там чекає, тому слідувала його словам. Джеф рушив вперед, скомандувавши їй забирати речі.
Зібравши пожитки швидко рушила за ним. Оминувши кілька авто, Со Мі знову побачила Джефа, її серце завмерло. Вона відчула, як по спині пробігла холодна хвиля. Він стояв посеред розбитих автомобілів, його тінь, під ранковим сонцем подовжено лягала на кривавий асфальт. Три розрубаних тіла лежали навколо нього. Джеф стояв посеред цього жахливого безладу, немов якийсь темний ангел смерті. Бліде обличчя виглядало стомлено, а в очах горіла дика лють. Маленькі криваві краплинки, наче ранкова роса, збігали по блискучому лезу. Со Мі відвернула погляд чомусь згадавши, як він хвилину тому зупинив її у пориві люті.
Джеф ішов попереду, стискаючи руків'я меча, ще липке від крові. Кожен крок, кожен подих здавався важкими, немов тягар світу лежав на його плечах. Того ранку він знищив біля двох десятків зомбі, вирубуючи шлях крізь безнадію. Але думки не давали спокою. Кожен удар, кожен момент, коли лезо прорізало плоть, залишили слід не тільки на землі, а й у його пам'яті.
"Що, якщо вони ще люди?" - ця думка поверталася раз за разом. Набридливий голос сумнівів у голові, якого не можна заглушити. Він бачив їх обличчя - спотворені і люті. Але чи була в тій люті якась частинка свідомості? Чи збереглася в цих трупах хоч крихта колишньої людяності? Чи могли вони відчувати біль, страх? Чи просто стали бездушними машинами смерті? Джеф ненавидів ці запитання, але не міг перестати їх ставити. Кожне розрубане тіло наче питало його, чи мав він право вирішувати, хто житиме, а хто загине.
Його рука, здавалося, все ще пам'ятала силу останнього удару. Важке відчуття не зникало - неначе клинок пройшов і крізь нього самого. Джеф намагався забути це все і зосередитися на небезпеці, що могла чекати їх попереду. Їм треба було рухатися далі. Однак думка не відпускала: що, якщо він убив тих, кого ще можна було врятувати?