Читати книгу - "Невдаха , Ігор Упс"

Сашка вели довгим коридором. Пахло миш’яком, старою ковдрою і якоюсь дорогою кавою, яку п’ють тільки ті, хто вирішує долі світу між двома дзвінками.

— Головне — не жартуй, — шепнув один з охоронців.

— Професор не любить жартів. Особливо поганих.

— А якщо я випадково?

— Тим більше.

Двері відчинилися автоматично, як у фантастиці. Всередині — кімната в стилі “мафіозний мінімалізм”. Килим, як у музеї, чорне шкіряне крісло, круглий стіл, а за ним — він.

Професор.

На вигляд — років шістдесят, але дивився так, ніби бачив динозаврів особисто. У нього був акуратний костюм, золота ручка і погляд, який змушував серце Сашка битися в режимі «пральна машина на віджиманні».

— Сідай, Сашко, — промовив Професор.

— Ви… знаєте моє ім’я?

— Я знаю навіть, що ти тричі замовляв піцу в один і той самий гуртожиток за тиждень. Це вже підозріло.

Сашко мовчки сів. Руки тремтіли. Голуба не було. Що дивно.

— Ти потрапив у казино. Потрапив у кав’ярню. Потрапив у новини. І тепер… потрапив до мене. І або ти реально фартовий дебіл, або...

ТУ-РУ-ТУ-ТУУУУ — задзвонив телефон.

У кімнаті зависла тиша. Навіть кондиціонер завмер.

Сашко почервонів і почав тягнутися до кишені, але зупинився.

— Вибачте… я…

Професор підняв брову.

— Хто дзвонить?

Сашко глянув на екран.

— Мама.

Пауза. Професор задумався. Потім дуже серйозно сказав:

— Відповідай. Мамам завжди треба відповідати.

Сашко тремтячим пальцем натиснув “Прийняти”.

— Сашку, ти їв?

— Мааа…

— Бо я тобі казала, не ївши не бігай, знову шлунок болітиме. Я зараз зварю борщ, ти приїдеш?

— Мамо, я... трохи зайнятий...

— Ага, як завжди! Ти хоч у чистій кофті? Я бачила тебе в новинах!

Професор тихо засміявся.

— Включи гучний зв’язок, я послухаю.

Сашко не послухав. Бо не хотів, щоб мама спитала, чого він знову в підвалі. І чого поряд бородач у костюмі, схожий на головного злодія з фільму.

Коли дзвінок закінчився, Професор довго мовчав. Потім зітхнув.

— У тебе гарна мама. Турботлива.

— Ага…

— Ти не агент. Не шпигун. Не геній. Ти просто…

— Випадковий.

— Саме так.

Він натиснув кнопку. Двері знову відкрились.

— Відпустіть його. Але стежте. Бо, як каже моя

мама: «Якщо він тричі випадково вижив — то це вже не випадково».

Сашко вийшов із чорного бусика, ніби після санаторію для дуже нервових. Вперше в житті він не радів, що повернувся додому. Бо будинок, де на кожному поверсі хтось гріє пельмені у чайнику, міг стати його могилою.

Поки піднімався сходами, в голові звучали слова Професора: "стежте за ним".

Хто стежить?

Де?

Чому він весь час думає про голуба?

На третьому поверсі, як завжди, хтось слухав шансон. Як завжди — хтось гримів каструлями. І, як не дивно, пахло борщем.

Гуртожиток. Кімната 317.

Двері відчинив Тьома "Ракєта". В сонцезахисних окулярах. В шоломі. З GoPro.

— ТИ ДЕ БУВ?!

— Я…

— Я думав тебе вбили!

— Мене тільки майже вбили.

— Ну дякую. Я вже написав некролог. Назвав тебе "Легенда логістики".

Сашко кинув рюкзак на ліжко й сів.

— А де Магістр?

— У ванній. Медитує на банку з кефіром. Каже, що в ньому бачить майбутнє.

І тут з ванни:

— Сашку, я бачив тебе у телевізорі! Ти виглядав, як людина, що бачила Безодню!

— Я був у безодні. Там пахне сигаретами і ставками на собачі перегони.

Тьома сів поруч.

— Слухай, брате. Якщо тебе шукає мафія — ми не залишимо тебе самого.

— Та я вже зустрівся з їхнім головним.

— І ти живий?

— Так. Бо… відповів на дзвінок мами.

Магістр вийшов із ванни в рушнику, мов стародавній пророк.

— Ось воно! Жінка, що дає життя — дала і шанс. Телефон — це портал. Мати — це пароль.

— Магістр, ти знову їв батарейки?

ТУК-ТУК-ТУК

Всі замовкли. Хтось стукав у двері. Тьома підповз до дверей і заглянув у вічко.

— …Сашко… там… голуб.

— Гриша?

— Гриша.

Сашко повільно підійшов. Відчинив.

На килимку сидів голуб. З червоною ниткою на лапці. А біля нього — маленький пластиковий пакетик із флешкою.

— Що це?.. — прошепотів Тьома.

— Це… нова пригода, — буркнув Магістр, і зробив ковток з банки.

Сашко підняв флешку.

— Ну що, хлопці… здається, вечір тільки починається