Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Будинок тітки Августи, ніч.

Повітря стало густим, як чорнило. Пелюстки тіні стікали зі стін, ворушилися, ніби живі. Марта стояла перед Алексієм, її серце билося швидко — не від страху, а від невідомої сили, яка прокидалася в ній.

— Він уже тут, — прошепотів Алексій, охоплюючи її за талію, мовби намагаючись захистити.

— Той..., хто спостерігає?

— Так. Демон, який знає всі обличчя мого минулого. Він частина прокляття. Частина мене.

Тінь витікала з шафи, виливаючись у простір, доки не сформувалася постать — висока, закутана в химерну подобу сутани з рухомих клаптів темряви. Обличчя не було. Лише очі. Дві вирви, що горіли зсередини темним вогнем.

— Вона змінилася, — прохрипіла істота. — Вона почала відчувати.

Марта зробила крок уперед.

— Хто ти?

— Я — пам'ять твого болю. Я той, хто тримає ключ. Але двері — ти.

— Ти говориш загадками.

— А ти живеш серед них.

Алексій ступив між ними.

— Не чіпай її.

— Запізно. Вона вже мічена, Алексію. Вона пробуджена. І кожен її дотик — пробуджує тебе.

Марта торкнулася плеча Алексія. Її пальці обпекло — не від спеки, а від сили. Він здригнувся.

— Що це значить? — запитала вона тихо.

— Ти відкриваєш мене, Марто. Те, що було зімкнене у мені століттями... починає розпадатися. Прокляття слабшає. Але з ним слабшає і стримування тіні.

Демон крокнув ближче. Повітря задзвеніло.

— Обирай, жінко. Або ти віддаєш його мені — і продовжуєш жити. Або залишаєш його при собі — і твоя плоть стане сторінкою нового пророцтва.

— Я... — її голос зірвався.

Алексій схопив її обличчя в долоні.

— Послухай мене. Ти не мусиш нічого зараз вирішувати. Але... якщо ти залишишся — я більше не зможу бути просто спостерігачем. Мені буде байдуже до пророцтв, до тіні, до вибору. Я згорю, але разом з тобою.

Його губи торкнулися її чола — м'яко, несміливо. Як молитва. Але вона сама притиснулась до нього, міцно, відчайдушно.

Їхні уста з'єдналися — вперше без страху, без пояснень. Кожен дотик був обіцянкою болю. Але й порятунку.

Темрява завмерла.

Демон відступив на крок. В його очах — лють і зачарування.

— Любов... Як завжди. Слабкість чи зброя?

— Вогонь, — прошепотіла Марта, не відриваючи погляду від Алексія. — Я вибираю вогонь.