Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Стара пристань. Опівніч.

Ніч дихала у спину, коли вони вийшли з будинку. Місяць виглядав блідим і примарним. Пристань зустріла їх тишею. Лише хлюпання води і запах старої солі.

— Тут усе почалося, — сказав Алексій, стискаючи Марту за руку. — І тут мусить відбутися зв'язування.

— Ти впевнений, що це безпечно?

— Ні. Але я впевнений у тобі.

Він провів її на самий край дерев'яної платформи. Став навпроти. Простягнув руки. Туман знову піднімався — повільно, майже урочисто, обвиваючи їх, як саван.

— Повтори за мною. Коли промовиш слова — зв'язок буде неминучим. Твоє серце стане частиною мого. А моє — частиною твого прокляття.

Марта кивнула. В її очах не було вагань.

— Кровю мовчу — до тебе звертаюсь. Тінь мою тобі довіряю. Серцем кличу — назавжди і ніколи. Що б не було — йду.

Він відповів:

— Слухаю. Приймаю. Тебе в собі тримаю. Що б не прийшло — не відпущу.

Туман стискався. У повітрі щось тріснуло — мов стара нитка, що не витримала напруги.

Її пальці торкнулись його грудей. У тій точці, де билося його серце... чи те, що замінило його за століття. І вона відчула — тепло. Справжнє.

— Алексію... — прошепотіла вона. — У тобі... світло.

Він здригнувся.

— Ні. Це ти його принесла.

Їхні губи зустрілися — цього разу глибоко, по-справжньому. Без страху й сорому. Її тіло обвилось навколо його, як лоза навколо старого дерева. Він підхопив її, притис до себе, підняв і поніс назад, у будинок. У тій пристрасті не було шаленства — лише потреба. Гостра, майже болюча.

Двері зачинились за ними, і світ лишився зовні.

Усередині — лиш дотики, подихи, шкіра, серце.

Він роздягав її повільно, ніби вивчав мапу, яку боявся загубити. Її пальці знаходили старі шрами, поцілунками накривали тьму.

Алексій вперше за двісті років відчув, як у ньому щось знову народжується.

— Якщо після цього світ згорить, — прошепотів він, — я все одно не пошкодую.

— То хай горить, — сказала Марта, ковзаючи пальцями йому по щелепі. — Але разом із нами.