Читати книгу - "Темна пристань, Марія Дивосвіт"

Спальна кімната Марти. Ніч. Туман під вікном.

Ніч була важкою, мов густий оксамит, що стискав груди. Марта лежала у ліжку, але сон не приходив. Лише сни — як чужі спогади — мучили її. Вони линулося в голову, наче туман, що повільно огортав усе її тіло.

Вона відкрила очі і побачила — кімната була напівтемною, у вікно зазирали сріблясті промені місяця, а зовні розлігся густий туман, що ховав приморське містечко від світу.

Вона повернула голову і побачила темні плями — сни знову прокрадалися.

Сон:

Вона стояла босоніж на старій пристані, ноги тонко торкалися холодної деревини. Вода під нею тихо шуміла, а білий туман, густий і живий, поглинав усе навколо.

І він знову був там — фігура у тумані. Високий, темний, без обличчя, але з очима, які пекли душу. Вони дивилися прямо на неї.

«Марта...» — лунало це ім'я, ніжне, але одночасно гучне, немов відлуння вічності.

Вона простягла руку, намагаючись торкнутися силуету, і в той момент туман почав крутитися, мов хвиля, що пожирає все живе.

Голос став жорсткішим, холоднішим.

«Ти — ключ. Ти — пов'язана кров'ю. І якщо не вибереш — темрява з'їсть тебе цілою.»

Раптом світло згасло, і Марта прокинулася з криком.

Вона сиділа в ліжку, дихання було швидким і поверхневим, серце шалено билося в грудях. Холодний піт покрив шкіру, а в голові блукали слова, які не давали забути про себе:

"Ти — ключ..."

Зачинивши очі, вона шепотіла:

— Що це означає? Чому я? Чому саме я?

В кімнату тихо ввійшов Алексій. Його обличчя було напруженим, а очі – глибокими і сумними.

— Марто, ти знову кричала? — голос був тихим, але в ньому відчувалася турбота, якої давно не відчувала вона.

Вона кивнула, намагаючись заспокоїтись, але слова застрягли в горлі.

— Я бачу його... — нарешті вимовила вона, — того, хто приходить у сни... того, хто шепоче моє ім'я... Він не просто тінь. Це — демон.

Алексій повільно сів біля неї на край ліжка, взяв її руку в свої долоні.

— Ти не одна. Ти не одна в цьому. — Він глянув у її очі, наповнені страхом і сумнівом. — Це прокляття живе в нас обох. Воно пов'язане з нашою кров'ю і з минулим, яке ми досі не розкрили.

Марта зжала губи, готуючись до ще одного шоку.

— Ти казав, що є хтось, хто може допомогти нам... Хто це? — запитала вона, намагаючись не дати страху захопити контроль.

Алексій опустив голову.

— Колись давно, в ті часи, коли я ще був просто людиною, чув про жінку — мудру чаклунку, що володіє знаннями про темні і світлі сили. Вона живе неподалік, прихована від світу. Кажуть, вона може приборкати навіть найтемнішу тінь.

— Чи справді ми можемо довіряти їй? — шепотіла Марта, — Чи не буде це ще більшим ризиком?

Алексій міцніше стиснув її руку.

— Ми ризикуємо кожною хвилиною, що минула без дії. Якщо ми не знайдемо її, демон поглине нас обоє.

Марта відчула, як страх поступається місцем рішучості.

— Тоді ми мусимо діяти. — Вона підвелася з ліжка, а в очах загорілося полум'я. — Я не дам йому забрати себе.

Алексій посміхнувся вперто і ніжно одночасно.

— Ти сильніша, ніж думаєш, Марто. І я буду поруч, доки нам це буде потрібно.

Вони стояли в темряві, укриті місячним сяйвом і туманом, що повільно пробивався крізь вікно, немов передчуваючи битву, що наближалася.