Читати книгу - "Амулет Паскаля"

— Коли тобі гукають, що ти — ніщо,

Перевір, чи на місці твоє серце…

Перевір, чи є в тебе тютюн у люльці,

Чи пахне на кухні кавою,

Чи спить у твоєму ліжку та,

Для якої варто її варити?

Перевір…

Перевір, чи на місці твоя книга, яку

Ти читав під ранок,

Чи є кому подивитись у твої очі

І нічого не говорити при цьому?

Перевір…

І не відповідай…

Ми дивилися одне одному в очі. Досить серйозно. В кіно після такого погляду зазвичай починається зближення облич і триває повільний поцілунок з «наїздом». Дуже романтично виглядає!

Але в глибині кожної з чотирьох зіниць, що нині брали участь у цьому «фільмі», — десь там, усередині, підтекстом проступала… відсторонена спостережливість, яка не мала жодного стосунку до цієї романтики.

Я (точніше — той прискіпливий індикатор у глибині зіниці) фіксувала найменшу зморшку в кутиках його вуст, відтінок «триденної щетини» (цікаво, це данина моді «мачизму» чи просто байдужість до своєї зовнішності?). Він… Впевнена, у нього складалася яка-небудь фраза майбутнього роману. Приблизно така: «В оточенні мсьє Паскаля, цього дивака і відлюдника, мені трапилася гарненька слов’янка. Попри те, що ми не сказали одне одному жодного слова і я поводився досить чемно, мене не полишала думка про те, якого кольору її білизна. При уважнішому погляді я здогадався, що вона її не носить…» Чи щось подібне… Тому цей тривалий і небезпечний погляд скінчився простіше.

— Я тут четвертий день, — сухо повідомила я. — Працюватиму у пана Паскаля. Можливо, навіть пратиму його шкарпетки. І не волію бути об’єктом спостережень.

— Ти знаєш, що робити з

Упійманим метеликом?

Поклади його

В товстелезну книгу

Між сто сорок другою

І сто сорок третьою

Сторінками —

Там, де йдеться про

Щось дуже важливе,

Щось дуже важливе,

І на його крилах відіб'ється все,

Що тобі потрібно знати…

Що за халепа! Тут навіть музики знущалися з мене! Чи то мені тільки так здалося? Таке, звісно, буває. Але ж неможливо увесь час так нахабно вціляти в «десятку»!

Він нічого не відповів. Чемно поцілував мою руку, відвів назад, вклонився мсьє Паскалю. Знову сів до свого ноутбука, зрідка кидаючи на мене погляд так, ніби вже писав ту фразу.

— Ну от, з одним ви познайомилися, — сказав мсьє. — Решту ще побачите. Нам пора. Я лягаю не пізніше десятої. Гадаю, ви отримали задоволення і відпочили?

Так, я справді отримала неабияке задоволення. Від музики.

Коли ми вже виходили (мсьє Паскаль, прямуючи до дверей, тиснув комусь руки), я ще раз уважно прислухалась.

— Коли ти йдеш,

Ідеш у ніч,

Щоб загасити світло і заснути,

Поглянь через плече:

Той, хто погляне вслід, —

Залишить на тобі Свою печать,

Як на листі — в нікуди…

Звісно, я озирнулася. Звісно, Іванко-Джон пропікав очима мою недоречно оголену спину…

6

У цьому містечку всі старі жінки носять чорні панчохи і чорні туфлі із перетинкою, як у школярок. Спідниці — у квіточку чи картаті, на плечах — мережані хустки. Це виглядає трохи по-старомодному, як в італійських чи французьких фільмах середини 30-х років. Жінок похилого віку тут багато. Вони парами ходять до крамниць, зграйками окуповують столики на відкритих верандах біля кондитерських. Вони п’ють каву і поглинають тістечка із збитими вершками. Мужчини, їхні чоловіки, ходять у жилетках з багатьма кишенями і білих сорочках. Вони не відвідують кондитерські, а вечорами збираються біля порога котрогось із будинків, грають у шахи, карти, палять люльки. Молоді значно менше. Якщо трапляється веселий різнобарвний натовп — це туристи. Головним чином вони йдуть у гори, щоби зверху оглянути мальовничий краєвид.

А він і справді мальовничий! І місто також. Воно має лише одну довгу вулицю. Обабіч — будинки, що потопають у зелені. Вулиця в сонячному світлі — жовта, будинки — білі, дахи — червоні. Все ніби намальовано «чистим» кольором, без жодних відтінків. А ще й синє небо — з чіткою темною лінією, котра окреслює пагорби, вкриті рясними заростями, і білі верхівки гір… Усе настільки чітко і досконало, як картина, намальована в стилі наївного мистецтва або рукою дитини. От і уявіть, який сюрр додають до колориту зворушливі чорні панчохи і мережані хустки жінок.

Коли я вийшла прогулятися, була вражена цими чистими кольорами, які аж різали око.

Уперше я вийшла пройтись удень — якраз тоді, коли всі нормальні городяни віддавалися полуденній «фієсті». Над містом висіла незворушна гробова тиша. Я йшла жовтою вулицею і чула кожен свій крок. Навіть спіймала себе на тому, що починаю крастися, мов кішка. Але це було ще гірше: дрібна розпечена галька противно скрипіла під ногами, як целофан. Цей звук відлунював у кінці вулиці, повертався в мою голову і резонував так, що в мене почали боліти зуби, ніби я гризла перламутровий ґудзик. Вікна котеджів прискіпливо стежили за мною, на деяких ледь помітно хилиталися фіранки. Впевнена: за ними стояли цікаві мешканці й оглядали мене з голови до ніг! Я знала: якщо мужньо не здолаю путь — з кінця в кінець, — потім взагалі буде важко висунути носа на вулицю!

Мені треба було показатися, засвідчити свою присутність у цьому місті і, бажано, сподобатися йому. Цей перший вихід дещо нагадував пірнання в незнайому воду. А ще мені хотілося привітатися будь з ким. Якщо я привітаюся з кимось одним, міркувала я, моя привітна усмішка розійдеться колами, як вода в озері від укинутого камінця. І це значно полегшить моє життя. Принаймні скажуть, що я привітна і чемна.

Але вітатися не було з ким. Мабуть, я підсвідомо обрала не найкращий час для прогулянки. Бо насправді не хотіла нікого бачити і ні з ким вітатися.

Нарешті помітила, що з одного будинку вийшла жінка в чорних панчохах, на повідку вона вела вгодованого кота тої породи, якій підрізають вуха. Кіт ліниво вийшов на галявинку й почав качатися в траві. Жінка терпляче чекала і зацікавлено поглядала в мій бік. Я наблизилась.

У нас у таких випадках кажуть: «Доброго здоров’я!», але яким чином вітаються в цій місцевості? Ось у чому полягало питання. Я почала згадувати все, що знала, — «Салям!», «Хай-хай!», «Лаб діен!», «Бонджорно!», «Салют!»… «Суслям-паслям!», «Тралі-Валі», «Банзай!»??? Добре, що я не встигла нічого промовити! Жінка просто кивнула мені головою і констатувала:

— А ви живете у пана Паскаля!

— Так! — кивнула у відповідь я.

— У нього гарний