Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

Живий витвір його уяви урвався водночас із струною, яку він смикнув із надмірним запалом. І в раптовій мовчанці йому здалося, що сам сер Генрі, оживши, виходить із рами, іде до нього, бере за рукав, тягне з куреня й нашіптує тогосвітнім голосом:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Юнак скорився своєму проводиреві з царства тіней, — а можливо, то був потяг його власної душі, — і вийшов із куреня на берег. Там, кинувши оком через вузьку протоку на Бичачий острів, він уздрів свого недавнього супротивника, що стояв спиною до коралової брили й відбивав напад напівголих, озброєних ножами індіян, вимахуючи на всі боки ломакою, яку море прибило до берега.

Саме тоді Френка хтось улучив у голову каменюкою, і він, очманілий від удару, побачив привида, який майже переконав його, що він помирає й переходить до царства тіней. То був сер Генрі Морган власною особою, що з ножем у руці поспішав до берега рятувати його. А за хвильку привид уже орудував ножем, ревучи:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Ноги Френкові затремтіли, коліна підігнулись, і, покволом надаючи, він побачив, як перед грізною постаттю пірата розпорошувались та кидались урозтіч індіяни, і почув їхнє голосіння: «Боже, поможи! Врятуй нас, пресвята діво! Це ж бо мара старого Моргана!»

Френк розплющив очі лише в курені на Телячому острові. Потроху приходячи до пам'яті, він побачив лице сера Генрі Моргана, яке дивилося на нього з портрета на стіні. Тоді помітив точну копію сера Генрі, тільки молоду, із плоті й крові, яка підносила йому до вуст кухля з бренді й примушувала пити. Не торкнувшись кухля, Френк звівся на рівні ноги, обоє вони ззирнулися поміж себе, глянули на портрет і перед тим, як випити, цокпули-ся, вітаючи сера Генрі й один одного.

— Ти сказав, що ти — Морган, — мовив незнайомець. — І я Морган. Отой чоловік на стіні мій предок. Може, він твій родич?

— Авжеж, я з роду старого розбійника, — відповів Френк. — Мене звуть Френком. А тебе?

— Генрі, точнісінько, як і нашого предка. Ми, певне, брати в третіх або щось таке. Я шукаю скарбів хитрого старого скнари.

— Я також, — простяг йому руку Френк. — І, до бісового батька, не буду ні з ким ділитися.

— В тобі промовляє стара кров, — схвально усміхнувся Генрі. — Нехай тоді скарб належить тому, хто його знайде. Я перевернув догори дном увесь острів і викопав тільки оце манаття. Давай шукати ще, кожен про себе. Але, в разі потреби, я стану спиною до щогли попліч із тобою.

— Чудова пісня! — сказав Френк. — Я хочу її вивчити. Ану, ще раз!

І цокнувшись кухлями, вони обидва заспівали:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

РОЗДІЛ III

Однак пекучий біль у голові не дав Френкові довго співати, і він залюбки ліг у холодку на гамак Генрі, що тим часом повеслував до «Анджеліки» переказати шкіперові розпорядження свого гостя — стояти й далі на якорі, але не дозволяти матросам сходити на Телячий острів. Лише вранці другого дня після довгого сну спромігся Френк звестись на ноги й сказати, що в голові йому прояснішало.

— Я знаю, як воно буває, бо сам дістав колись від коня, — поспівчував йому чудний родич, наливаючи здоровенну чашку пахучої чорної кави. — Випий-но цього. Воно зробить з тебе іншу людину. У мене на сніданок б тільки шинка, морські сухарі та черепашачі яйця. Але вони цілком свіжі. За це я ручуся, бо сам викопав їх сьогодні вранці, коли ти ще спав.

— Вистачить і самої кави, бач, яка вона поживна, — похвалив Френк, увесь час пильно приглядаючись до свого родича й зиркаючи разом з тим на портрет їхнього спільного предка.

— Ти надзвичайно схожий на нього, і не лише зовні, — засміявся Генрі, спостерігши його погляд. — Коли ти вчора відмовився ділитись, то був справжнісінький старий сер Генрі. Він мав глибоко закорінену відразу до будь-якого поділу, бодай би із власною командою. Оце й завдало йому стільки клопоту. І, безумовно, він не дав би й цента жодному своєму нащадкові. Я — зовсім іншого гатунку людина. Я не тільки ладен поділити з тобою Телячий острів, а дарую тобі на довічне й спадкове володіння й мою половину його з усім майном і добром: оцим куренем, умеблюванням, родинними скарбами і тими черепашачими яйцями, які я ще не викопав, коли ти хочеш перейняти їх під свою владу.

— Тобто як? — спитавсь Френк.

— А так. Немає тут нічого. Я перекопав уздовж і впоперек цілий острів і знайшов лише цю скриню із старим лахміттям.

— Це повинно було додати тобі духу.

— Авжеж. Я думав, що знайшов самий скарб. У всякому разі, це свідчило про те, що я вхопився певного сліду.

— А чи не варто було б пошукати на Бичачому? — запитав Френк.

— І я так думаю, хоч маю підстави припускати, що скарб сховано на континенті. Адже люди давно мали звичку зазначати неправильні градуси широти й довготи.

— Десять градусів північної широти й дев'яносто східної довготи вільно можуть бути насправді дванадцять широти й дев'яносто два довготи, — погодився Френк. — Знову ж це може бути й вісім широти та вісімдесят вісім довготи. Всі поправки вони носили в голові, і, коли несподівано вмирали, — а то ж була їхня звичка, — секрет помирав разом з ними.

— Я майже вирішив перейти до Бичачого й випровадити ловців черепах звідти на материк, — вів Генрі далі. — Але з другого боку, мені кортить перевірити насамперед материкову гіпотезу. В тебе, певне, теж чимало різних здогадів?

— Авжеж, — кивнув Френк, — Тільки, знаєш, я хотів би відмовитись від того, що сказав про поділ.

— Відмовляйся, — підбив його другий.

— Тепер і я ладен ділитися.

Вони стиснули один одному руку, стверджуючи згоду.

— «Морган і Морган», компанія всього з двох членів, — засміявся Френк.

— Актив — ціле Карібське море, Іспанські острови, більша частина Центральної Америки, скриня, повнісінька ні на що не придатного старого дрантя, і сила ям у землі, — і собі пожартував Генрі. — Пасив — укуси гадюк, злодійкуваті індіяни, малярія, корчі…

— І гарненькі дівчата, що спершу цілують цілком незнайомого чоловіка, а потім відразу наставляють на нього