Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

Майкл розреготався.

Анжела ще раз укусила й продовжила жувати, дивлячись у порожнечу.

– Хочеш щось почути? – запитав Майкл.

– Що саме?

Майкл глибоко вдихнув.

– Бачиш, думаю, якби я був на твоєму місці, я сам покинув би нашу контору. Щоб перегорнути сторінку, раз і назавжди.

– Сьогодні таки мій день. Тішуся, що прийшла…

– Я просто висловив свою думку…

– Нізащо в житті! Ти мене чуєш?

– Я сказав це просто так…

– Крім того, що я одна мушу виховувати Клое, то саме мені доведеться шукати нову роботу та ще в нинішні часи… Може, ще щось?

– Розумію твою реакцію, але ти маєш подумати про свої інтереси в цілому і діяти не лише з огляду на Джонатана.

– Я не можу щоразу жертвувати собою…

Майкл ковтнув вина.

– Не варто квапитися, маєш поміркувати. Якщо зміниш думку, переговори зі мною. Можливо, в мене буде гарна пропозиція для тебе.

Камера змінила масштаб зображення. Стало видно всю терасу загалом, широким планом, і Райян вимкнув камеру.

Все це не варто відзнятого минулого разу з вікна спальні, коли він захопив Джонатана навпочіпки в саду за виполюванням конюшини, паросток за паростком, замість того, щоб посипати гербіцидом, як усі люди. Відео мало успіх. 114 лайків і 17 коментарів.

Райян ковтнув кока-коли.

Він угледів на терасі двох юнаків за розмовою. Жвавий діалог. Скерував на них мікропараболу й налаштував звукоприймач. Потім ввімкнув запис.

~ 7 ~

Дорога 101 йшла повз затоку Сан-Франциско кілометрів двадцять, потім години дві вилася по суші і вже перед Монтереєм знову виходила до океану. Трохи далі на південь рослинність обабіч дороги ставала дедалі ряснішою, і від панівних у пейзажі сосон линули канікулярні пахощі.

Сонце було досить височенько, коли старенький Джонатанів «Шевроле» в’їхав на алею, утворену кипарисами й бугенвіліями. Після чергового віражу виник тітчин будинок, гарний білий будинок, чарівний, хоч і без претензій, у зеленому футлярі. Він вимкнув мотор і відчинив дверцята. Ніжні пахощі квітів за одну мить повернули його у тридцятирічне минуле. Йому шість, сім’я щойно повернулася з Франції, вони вперше навідали тітоньку Марджі. Щойно він вийшов з машини, його огорнули змішані аромати троянд, клематисів і жимолості, які наповнювали це місце райськими пахощами, немовби якась фея розсипала жменю чудодійного пилку на дім і сад при ньому. Трьома десятиліттями пізніше ті самі квіти відродили те саме почуття.

Він підійшов до будинку. Гравій на доріжці скрипів під його ногами. Внизу, якусь сотню метрів далі, виднівся океан глибокого ультрамаринового кольору, який проглядав крізь гілля високих столітніх сосен, скручених вітрами багатьох зим. Він здавався сплячим.

Тітонька Марджі вийшла на веранду з тією самою усмішкою, яку демонструвала тридцять років тому, вперше його побачивши, ті самі сяючі радістю, жвавістю і навіть певною часткою пустотливості очі, що рідко трапляється в осіб такого віку.

Вона прожила дивне життя. Відомо, що вона мала троє чоловіків і принаймні стільки ж професій: як археолог вона спеціалізувалася на вивченні черепів перших жителів планети, віддавши перевагу людям замість каміння, і так працювала більше двадцяти років. Потім одного дня заявила, що живі цікавіші за мертвих, і пішла вчитися, цього разу вибравши біологію. Пропрацювавши кілька років у лабораторії, створила власну фундацію, Джонатан так і не добрав, якого напрямку. Йшлося про наукові дослідження територій, що їх наука зазвичай оминає.

Десяток років тому вийшла на пенсію, але залишилася почесним президентом фундації. Він підозрював, що вона так і не перегорнула сторінку і далі зберігала контакти з науковцями.

– Твоя кімната готова, – сказала Марджі. – Можеш бути тут, скільки тобі заманеться.

Вони обнялися.

– Я давно нічого від тебе не мала, – сказала вона. – З цього зробила висновок, що в тебе ніяких проблем.

– Марджі!

Вона засміялася. Вона не помилялася, в глибині душі Джонатан відчував провину: він справді рідко її провідував, якщо не потребував допомоги, незважаючи на те, що щиро її любив. Наші життя з їх стрімким плином інколи змушують нехтувати тими, хто нам дорогий.

– Знаєш, – сказав він, – я отримав твого листа минулого місяця. Хотів відписати, але не мав часу.

– Рада тебе бачити, добре зробив, що взяв відпустку. Якщо нічого не бачити довкола себе, окрім роботи, так і телепнем стати не довго.

Він зайшов у відведену йому кімнату, гарну кімнату на другому поверсі будинку: білі стіни, меблі, що відзначаються старомодним шармом, пофарбовані в пастельні тони, трішки затхла атмосфера. Практично скрізь картини, гравюри й старі фото Індії, Єгипту чи Середньовіччя: всі місця, де вона вела археологічні розкопки. На столику в узголів’ї лежала книжка Карла Ясперса. Джонатан підійшов до вікна й розчинив його. Легеньке порипування дерева у петлях. Запашне повітря саду проникло в кімнату й затопило її. Пейзаж був дивовижним. За пишним садом блакить океану простягалась у нескінченність. Джонатан вихилився з вікна й на повні груди вдихав лазур.

Гамір та забруднене повітря міста здавалися далекими, дуже далекими, як і зумовлені його роботою стреси.

Наступного дня він був змушений з прикрістю констатувати нову поломку своєї машини. І одразу ж відчув досаду, мало не гнів: чи ж невдачі переслідуватимуть його навіть тут? Чи ж йому доведеться боротися проти всього до самого скону? Чи така справді його доля?

– Чи років через двадцять ти все ще про це думатимеш? – лукаво запитала Марджі, помітивши його розгубленість.

– Про що?

– Про цю поломку.

– Ну… звісно, що ні. Або що?

– Тоді негайно про неї забудь, – хитрувато порадила вона.

Він ошелешено глянув на неї.

Вона здавалась зовсім тендітною порівняно з гарною стелою, що стояла в кутку саду. По суті, це копія тієї, яку вона знайшла в Аравії на початку своєї кар’єри. Пречудово вирізьблена, вона була вкрита арамейськими письменами.

– Тільки не кажи, що купа брухту здатна керувати твоїм настроєм, – попередила вона.

– Це зумовлено тим, що мені доведеться дзвонити майстру, казати, що його ремонт протримався недовго, доведеться злитися, дискутувати, можливо, погрожувати… Мене дістала необхідність за все боротися.

Марджі розсміялася.

– Не бачу в цьому нічого кумедного.

– Навпаки, мій бідолашний друже!

– Що саме?

– Ти нагадуєш мого першого чоловіка! Він також сприймав життя як постійну боротьбу, щохвилинне протистояння. І шаленів через те, що я весь час мала гарний настрій. Вважав, що мені щастить, що мене оберігає доля, тоді як йому щоденно доводиться вести боротьбу проти цеглин, що падають йому на голову. І лише під кінець життя збагнув, що більшість неприємностей були наслідком