Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"

— Аякже. Полетимо звичайною машиною. А може, хочеш тільки втрьох: ти, я і Стеф Мікша?

— Еге ж… утрьох… Тебе звуть Кама? — нараз змінив він розмову.

— Кама. А чом ти питаєш? Ти ж знаєш?

— Що це за ім’я?

— А, розумію. Це ціла історія… Батько моєї матері народився далеко звідси. У місті, що лежить на річці Камі. Мати дуже любила мого діда. Я його майже не пам’ятаю, бачила лише кілька разів, коли ще була мала. Він загинув під час шостої Марсіянської експедиції.

— Марсіянської?

— Авжеж. Полетів за межі Землі на планету Марс. І не повернувся.

— І твоє ім’я — це річка?

— Так.

— Твоє ім’я… поганське? — закінчив він латиною.

— Існує звичай давати дітям імена, запозичені від назв річок, озер, гір, квітів. “Кама” може бути також скороченням від “Каміла”, — ухильно відповіла вона.

— Але ж ти не поганка? — тривожно запитав він.

— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею, що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?

— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.

— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.

— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя. Чому ти така…

— Яка?

— Не така, як…

— Як хто?

— Як я. Ти не звичайна дівчина.

— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від страху.

Він стурбовано ворухнувся.

— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш інакше.

— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу?[8]

— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?

Вона не знала, що сказати.

— Але ж… Я така, яка є.

Його очі дивно заблисли.

— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?

— Не розумію. Я… просто я допомагаю тобі пристосуватися до життя у нашому світі. Дбаю про тебе. Таке моє завдання. Я намагаюся робити це якнайліпше, та й годі.

— Хто велів тобі це робити? А може, про це не годиться питати? — раптом зніяковів він.

Кама посміхнулась.

— Чому ж бо! Тут нема чого таїти. Я сама домагалась, аби мені доручили тебе. Вчена Рада інституту погодилась, тому я…

— Ти сама хотіла? — жваво підхопив він.

— Хотіла. Не дивуйся. Випадок, що трапився з тобою, дуже цікавий. Просто незвичайний!

— Випадок? Незвичайний? Так. Незвичайний! І ти теж…

Загув сигнал візофону.

— П’ять! — мовила Кама гасло, і на екрані з’явилось обличчя доктора Балича.

— Привіт тобі, о Камо, далека річко!

— Облиш! Чого тобі?

— Чи не могла б шановна колега бути такою ласкавою і передати мені на годинку свого підопічного?

— Зараз?

— Насмілюсь уклінно прохати. Ти могла б тим часом збігати в басейн. Я щойно звідти. Вода і сонце — мрія. Окрім того… — він багатозначно знизив голос, — я зустрів там Мікшу. Стеф був би в захваті.

— Не знаю, чи зможу.

Вона запитливо глянула на Мюнха, але той лише опустив очі. Кама зміркувала, що зараз таки слушніше урвати розмову й подумати, як повестися далі.

— Бачу, я обрав не дуже вдалу нагоду, — зітхнувши, промовив Балич. Вирішив, мабуть, що Камине мовчання означає відмову.

Одначе він помилився.

— Слухай, Моде! Ти можеш зараз поговорити з доктором Баличем? — спитала вона.

— Буде так, як ти хочеш, — ухильно відповів Мюнх. Він не полюбляв Балича, але не наважувався показати це в його присутності.