Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

— епічним віршем або прозою; з літературою міфічних генеалогій, яка розпочинається “Великими Егеями”, ай-тіологіями, розповідями про заснування, місцевими історіями або епопеями; ця література розквітла з шостого століття і триває ще дотепер, в Малій Азії, за Антонінів і пізніше37. Як витвір письменників, вона менше догоджала смакові дивовижного, як бажанню пізнати витоки. Пригадаймо у нас легенду троянських походжень франкської монархії — від Фредегара до Ронсара; оскільки саме троянці заснували царства гідні цього імені, отже, саме вони заснували також королівство франків, і оскільки ономастика місцевостей має своїм походженням ономастику людей, троянець, про якого говоримо, не міг називатись інакше, як Франсіон.

Для своїх дослідів Мессенії Павсаній скористався, таким чином, я епічного поета високої елліністичної епохи Ріала, а також історика Мірона із Прісну38; щодо Аркади, він ішов за “генеалогією, яку розповідали аркадійці”, тобто за традицією, яку, правдоподібно, зібрав поет епічного циклу Азій39; наш автор ознайомлений, таким чином, з династією аркадійських царів упродовж багатьох поколінь — від Пеласгоса, сучасника Кекропа, до Троянської війни; він знає їхні імена, по батькові, імена їхніх дітей; він закарбував сю генеалогію на тканині історичного часу і може, таким чином, встановити, що Енотра, заснована Енотросом, сином Лікаона у третьому поколінні, є неодмінно найдавнішою колонією, яку заснували греки, і найдальшою.

Ця генеалогічна література, в якій Павсаній і побачив історіографію, насправді розповідала про aitia, витоки, тобто улаштування світового порядку; імпліцитна ідея, присутня ще у книзі V поета Лукреція, полягає в том)', що наш світ закінчений, встановлений, повний40 (дитина, не без здивування, казала мені, побачивши, як працюють муляри: “Татусю, хіба ще не всі будинки збудовані?” ). Улаштування, яке за значенням ставиться перед початком історії, у міфічний час героїв, усе зводиться до того, аби розповідати, звідки якась людина, якийсь звичай, якесь місто беруть свій початок. Раз народившись, місто житиме вже лише історичним існуванням, яке більше вже не належить айтіології.

Айтіологія, яку якийсь Полібій41 називатиме дитячою, задовольнялася тим, що пояснювала певну річ через її початок: місто — його фундатором; обряд — тим випадком, що послуговував прецедентом, його повторили; народ — першим індивідуумом, який народився на цій землі, або першим царем. Між цим першим фактом і нашою історичною добою, яка розпочинається Троянською війною, простягається послідовність міфічних поколінь; міфограф відновлює чи радше розповідає без пропусків царську генеалогію, що триває через увесь міфічний вік, а коли її вигадав, то відчуває задоволення од повного знання. Звідкіля бере він усі ті власні назви, які начіплює до всіх щаблів своєї генеалогії? Зі своєї уяви, інколи з алегорії, а найчастіше від назв місцевостей: назви рік, гір і міст певної місцевості походять від імен перших індивидів, які там проживали і які, гадають, були у ті часи царями краю, а не лише його мешканцями; топоніми, цей людський слід без віку, має своїми витоками людську ономастику міфічних часів. Коли назва ріки походить від якогось імені людини, тоді ми звертаємося до первісної присутності людини, від якої даний регіон став людською територією42.

Та внаслідок якої події минулося ім’я цього колишнього царя або дало назву цій ріці? Над цим генсалогіст навіть не задумується: йому вистачає генеалогії слів, а його улюбленим методом пояснення є метод архетипо-вий; так само можна запитувати себе, який то конк|ніт-ний зв’язок існує між фауною і фавнами, між Гелленом і еллінами, між Пеласгосом і пеласгезами або між слоном і слонами в такій айтіологічній пародії: “Спочатку слони не мали хобота, але один бог тягнув за ніс слона, щоб покарати його за якусь брехню, і відтоді, з того першого дня, всі слони мають хоботи”*. Павсаній більше не розуміє цієї архетипової логіки, він бере архетип, який так, як Адам, був єдиний у своєму роді, для першого царя краю; “Аркадійці, — каже він43, — говорять, що Пеласгос був першим мешканцем їхньою краю, однак було б логічно правдоподібніше думати, що він не був сам і що з ним були інші люди; якщо це так, то якими підлеглими правив той цар? Він відрізнявся своїм ростом, силою, вродою, а також розумом, і тому, уявляю собі, його вибрали з-поміж інших, щоб він правив над ними. Зі свого боку, поет Азій скомпонував про нього такий вірш: “Богорівний Пеласгос був створений чорною землею у лісистих горах, щоб постав людський рід”. Тих кілька рядків є своєрідним “колажем”: стара міфічна правда покладена тут на своєрідний раціоналізм, що практикує Павсаній, який, здається, мало хвилюється різницею між цими матеріалами.

Прим, нсрскл.: Тут маємо неперекладну гру слів у французькому оригіналі: “Ігогпрс” (укр. хобот) — “Іготрегіе” (укр. брехня).

СУСПІЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗНАННЯ І МОДАЛЬНОСТІ ВІРУВАННЯ

Яким чином можна було вірити у ті всі легенди і чи справді в них вірили? Питання ие суб'єктивне: модальності вірування відсилають до способів володіння правдою: існує плюральність програм правди упродовж століть, яка містить різні дистрибуції знання44, і саме ці програми пояснюють суб’єктивні ступені інтенсивності вірувань, безвір’я, суперечливості в одному індивідуумі. Ми у цьому віримо Мішелю Фуко: історія ідей розпочішасп»ся справді тоді, коли історизусться філософська ідея правди.

Пе існує сенсу реального і тим паче нема необхідності взагалі уявляти собі те, що минуло, чи є чужим, як аналогічне до того, що є актуальним чи близьким. Міф мав зміст, який був розміщений у благородній і платонічній темпоральності, так само чужій індивідуальному досвідові та його інтересам, як були б йому чужими міністерські фрази чи езотеричні теорії, вивчені в школі, і яким вірили на слово; а взагалі-то міф був свідченням пізнаним з віри іншого. Саме таким було перше ставлення греків до міфу; у цій модальності вірування вони знаходилися у стані залежності від слів іншого. А звідси

- два ефекти. Насамперед, своєрідна летаргійна байдужість або принаймні вагання перед правдою і вигадуванням: потім така залежність закінчиться бунтом: за-

бажають про все судити самостійно; ні свого власного досвіду; і це (тане якраз тим принципом сучасних речей, який примірятиме дивовижне із щоденною реальністю і переноситиме в іншій модальності.

Чи вірування, яке ие мас засобів діяння, може бути щире? Коли щось відділене від нашого сприйняття прірвою, ми самі не знаємо, чи віримо у це, чи ні; вже Піндар вагався щодо міфу, і в мові десятої “Піфіки”, сповненій шаноби, виявляється певна нерішучість: “Ні землею, ні морем не знаходимо шляху, який веде до святкувань народів Великої Півночі: відважний Персей колись зумів дійти до них, до тих щасливців: Афіна була його проводирем, і він убив Горгону! Щодо мене, то мене