Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

На Підкарпатті найбільшим містом була Коломия, центр торгівлі сіллю [Іпат., с. 525.]. В цій околиці відомий також Городок на Черемоші [Воскрес., с. 248.]. Згаданий в літописі зневажливо Вотьнин [Іпат., с. 525.], вважають однозначним з Отинією.

В роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана — невідомо точніше, на яких умовах, — територія при гирлі Дунаю. Список «градів всіх руських дальних і ближніх» XIV ст., вміщений у Воскресенському літописі, подає на Дунаї міста Килію, Нове Село, Дичин; при гирлі Дністра Білгород, Берладь і Малий Галич (Галац), відомі як міста Івана Берладника, тут не згадуються. Позначено також міста при шляхах, які вели від Чорного моря до Галичини: при Пруті Аский Торг (Ясси), між Серетом та Карпатами: Романів Торг, Немеч, Корочунів Камінь, Сочаву, Серет, Баню, Нечун, а далі галицькі міста: Коломию, Городок на Черемоші і Хотин [Воскрес., с. 240–241.]. Цей список показує приблизно територію, яка знаходилася під впливом Галицького князівства.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Територія Галицько–Волинського князівства займала лісову та степово–лісову смугу. Первісні ліси, що мали великі багатства, простягалися не лише в Карпатах і на Поліссі, а займали також значні простори над Дністром, Сяном і Бугом. Проведені дослідження свідчать, що в середньовіччі у Львівській землі ліс займав значно більшу площу, ніж тепер [Hladylowicz K. Zmiany krajobrazu w ziemi Lwowskiej od polowy XV do poczatku XX w. — Studia z historii spolecznej i gospodarczej. — Lwow, 1931, s. 101–134.]

Багатство лісу сприяло збереженню вологи в грунті тому річки в давні часи були багатшими водою, ніж сьогодні. Літопис розповідає про величезну повідь на Дністрі поблизу Галича 1164 р., в якій потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: «багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала» [Іпат., с. 358.]. Невелика львівська річка Полтва мала стільки води, що на ній влаштовувався млин [АГЗ, т. 2, № 1.]. Дністер і Західний Буг були судноплавними ріками [Іпат., с. 491, 580.].

Основним заняттям населення було сільське господарство.

Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. В грамотах XIV ст. дуже точно визначали господарські угіддя. Юрій II грамотою 1339 р. надає сяноцькому війтові 6 ланів землі у Сяноці «з усіма звичайними прибутками, які є і можуть бути, тобто у ріллях викорчуваних і тих, що будуть корчуватись, в сіножатях, пасовиськах, полях, болотах, лісах і кущах» [Болеслав–Юрий II, с. 78.]. «Дворище Занево» в Чайковичах посідало «землю рольную с сіножатьми, што к тому дворищі слушаєт», а також дубовий ліс, «язи» (обладнання для рибальства) на Дністрі, рибні озера, ловища та ін. Дворища в Бушковичах були «із землею і сіножатьми і с лугом і с болоньєм» [Розов, № 2, 24.].

Про сільськогосподарську продукцію літописи дають лише скупі відомості. Коли 1238 р. у Галичині оселився чернігівський князь Михайло Всеволодович, Данило і Василько «дали йому пшениці багато і меду і худоби і овець доволі» [Іпат., с. 521.]. Жителі Болохівської землі, на верхів’ях Случі і Південного Бугу, були залишені ординцями, «щоб орали їм пшеницю і просо» [Іпат., с. 526.]. 1279 р. у землі ятвягів виник голод, Данило надіслав туди із Берестя човнами по Бугу запаси жита [Іпат., с. 580.]. З грамот Мстислава Даниловича Берестю видно, що жителі міста сіяли овес, жито і льон [Іпат., с. 613.].

На основі пізніших джерел можна ствердити, що у середньовічному господарстві на першому місці стояли овес і жито, пшениці і ячменю сіяли менше[49]. Таке співвідношення зберігалося і в наступні століття.

На високий розвиток сільського господарства вказують археологічні знахідки землеробського знаряддя: залізних серпів, кіс, наральників [Ратич, с. 29, 88.]. Про розвиток садівництва свідчить звістка літопису, що Данило в новозаснованому Холмі «посадив гарний сад» [Іпат., с. 559.].

Літописи містять деякі відомості про тваринництво. Часто згадуються коні. Безперервні феодальні війни вимагали багато кінноти для війська, тому в тогочасному господарстві тримали багато коней. Під час війни 1224 р. Василько Романович захопив «стада коней і кобил», які належали місцевим жителям [Іпат., с. 498.]. Володимир Василькович перед смертю «роздав стада незаможним людям, у кого коней немає, і тим, у кого загинули під час війни з Телебугою» [Іпат., с. 601.]. При різних нагодах згадуються коні, які привернули особливу увагу або якими князі себе взаємно обдаровували[50]. У княжих господарствах коней розводили спеціалісти цієї галузі — степовики: торки, половці та ін.

Можна припускати, що з цих часів походить поселення Торки, недалеко від Перемишля, мешканці якого ще й в XVI ст. пильнували королівського стада; очевидно, торки виконували ці обов’язки з часів Галицького князівства [Жерела, т. 2, с. 100–101.].

Про рогату худобу точних відомостей нема. Вівці згадуються в Бересті [Іпат., с. 613.], очевидно, найбільше їх розводили у підкарпатських селах, як це бачимо пізніше, в XV–XVI ст. [Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. 1, s. 169–171.]. Тоді за стародавнім звичаєм овець і свиней виганяли в дубові ліси «на жир» [АГЗ, t. 11, № 3442; т. 12, № 2461, 3296, 3615; t. 14, № 1863; Жерела, т. 1, c. 24, 180; t. 2, c. 202; та ін.].

Про значне поширення бджільництва свідчить той факт, що Мстислав Данилович 1289 р. назначив Бересті данину медом: «со ста по дві лукні меду» [Іпат., с. 613.]. Літопис наводить приказку соцького Микули (1231): «не знищивши бджіл, меду не їдять» [Іпат., с. 509.]. Це показує, мабуть, на старовинний звичай вибивати бджоли при підбиранні меду із бортей. З джерел дещо пізнішого часу довідуємось, що деякі села спеціалізувалися у бджільництві[51]; звідси походить досить поширена назва сіл Бортники або Бортничі.

В цей час Підкарпаття і Волинь відзначалися великою кількістю дикого звіра. Ще й тепер в Карпатах збереглися олені і ведмеді, вовки, козли, дикі кабани, інша звірина. На існування деяких звірів, що пізніше були винищені, вказують топографічні назви: Туря, Зубря, Зубрик, Лосі, Бібрка та ін. Бобри були поширені в Галичині ще в XVI ст. [Жерела, т. 1, с. 69, 73, 83; т. З, с. 58, 62.], а на волинському Поліссі — в середині XIX ст. 1165 р. візантійський князь Андронік Комнен, перебуваючи в Галичині як гість Ярослава Осмомисла, брав участь у ловах зубрів [Кіннам, с. 232–234; Хоніят, с.,168, 173, 433.].

Мисливство мало тоді господарське значення, постачаючи цінні шкури на одяг, а також м’ясо. Данило Романович 1252 р.,