Читати книгу - "Наша спільна брехня, Ксана Рейлі"

Я ледве висиділа заняття з біології. Мені хотілося якнайшвидше дізнатися, як пройшло побачення в Арсена та Віти. Ух, мене аж розпирало від цікавості. Може, він відмовився йти з нею на побачення? Не знаю, але чомусь мені хотілося цього. Напевно, це дивно, але якась маленька частина мого самолюбства має надію, що я все ж подобаюся йому.
Як тільки вийшла з будинку вчительки, одразу ж витягнула телефон. Спершу хотіла подзвонити до Віти, але потім подумала, що вона ще може бути на побаченні. Я одягнула навушники й ввімкнула собі музику. Так і хотілося підспівати улюбленій Лані Дель Рей, але я стрималася. Все-таки у мене це не дуже гарно виходить. Щастить людям, які мають багато талантів.
Коли я повернулася додому, то почула якийсь шум у вітальні. Здається, тато вдома. Він про щось говорив з Тонею. Я зайшла у вітальню і побачила, що батько схвильований.

— Щось сталося? — спитала я.

— Привіт, Лілі! — швидко сказав тато. — Мабуть, ти не знаєш, але наступного тижня буде десять років, як з'явилася моя клініка. Я зовсім забув про це. Сьогодні одна з медсестер випадково нагадала.

— І ти хочеш святкувати?

— Так, — батько кивнув. — Пів року тому в нашому місті відкрилася чудова дитяча клініка. Нещодавно там змінився головний лікар. Вони з сім'єю місяць тому приїхали сюди. Хочу запросити їх, інших лікарів, вчених і взагалі поважних людей на це святкування.

— Думаю, що буде чудово, — сказала я та усміхнулася. — А де відбудеться весь захід?

— Я пропоную забронювати столики в "Оксамиті", — заговорила Тоня. — Це найкращий ресторан нашого міста. До того ж у мене там є знайомі.

— Хороша ідея, — погодилася я.

— Тоді, Тоню, ти займешся цим. Лілі, допоможеш мені скласти список гостей?

— Гаразд.

— Але спершу повечеряємо.

Тоня швидко побігла на кухню. Я ж віднесла свої речі у кімнату та переодягнулася в легінси та футболку. Коли я спустилася до зали, де ми завжди їмо, то побачила, що тато говорить з кимось через телефон. Тоня ж поклала біля мене картоплю, салат і запечену рибу. Я вирішила не чекати на батька, бо мені дуже сильно хотілося їсти.

— Так, Сергій погодився, — заговорив тато. — Це той лікар, що я казав тобі. Він пообіцяв, що прийде зі своєю дружиною та дітьми. Їх буде четверо.

— Ага, зараз запишу.

Я взяла свій телефон у руку і швидко записала у нотатках ім'я цього лікаря, а навпроти — кількість осіб.

— Як твоє навчання? — спитав тато і почав їсти картоплю.

— Все добре, — відповіла я. — Стараюся, виконую усі домашні завдання та й на додаткових заняттях теж з'являюся.

— Знаю, — він легенько усміхнувся. — До речі, твої вчителі тебе хвалили. Ти ще далі президент школи?

— Поки ще виборів не було, — я знизала плечима, — але не думаю, що в когось з'явиться велике бажання стати ним. Напевно, цього року знову я буду президентом.

— Ти не хочеш?

— Навпаки, хочу. Це певна влада у руках, яка дозволяє відчувати себе головною серед усіх учнів.

— Твоя мама теж була президентом школи, — спокійно сказав тато, а я усміхнулася.

Я знаю, що вона була президентом. Батько і раніше говорив мені про це. Він з такою гордістю завжди розповідав про маму. Мені ж хотілося усім бути схожою на неї. Мабуть, саме тому цей статус "президента школи" є для мене таким важливим.

— А ще вона танцювала, — тихо мовила я. — І була дуже хорошою балериною. На жаль, не змогла стати найкращою.

— Вона тими танцями зруйнувала своє здоров'я, — тато важко видихнув, але в його голосі не було чутно докору. — Так мріяла стати відомою танцівницею, що доводила себе до знемоги. Могла цілий день нічого не їсти, а весь вільний час проводила за танцями. Вона думала, що коли ти підростеш, то їй вдасться повернутися до колишньої форми. Я намагався переконати її, що це вже в минулому. Тільки вона не слухала мене. Продовжувала гробити себе цими танцями, поки ми не дізналися про страшну хворобу. Я ніколи не бачив її такою зневіреною, як тоді. Ми обоє втратили весь оптимізм та віру. Вона здалася і винила себе в тому, що зруйнувала тобі та Мартинові дитинство.

— Але ж вона не винна, що захворіла, — тихо сказала я, стримуючи сльози.

— Винна, Лілі, винна, — просто мовив тато. — Ну що, кого ще будемо запрошувати?

Ми з татом більше не поверталися до розмови про маму. Я бачила, що йому складно говорити про неї. Схоже, він зненавидів танці й саме тому забороняє мені займатися ними. Можливо, просто боїться, що зі мною станеться те ж саме.
Коли ми склали список, я піднялася до себе в кімнату. Нарешті у мене буде завтра вихідний. Ніякого навчання, лише урок з танців.
Я витягнула свій телефон і зателефонувала до Віти. Напевно, вона вже вдома. Хіба що їм було так весело разом, що вони ще досі десь гуляють.

— Я все чекала, коли ти подзвониш, — одразу сказала Віта.

— Ти вже вдома? — спитала я.

— Ага, — буркнула дівчина. — Ми, блін, всього лише пів години погуляли, уявляєш?

— Маю надію, що це ти втекла, а не він.

— Коротше, ніяке це мало бути не побачення.

— Що? Тобто?

— Він хотів поговорити з тобою про щось, — сказала Віта. — У нього є якась до тебе пропозиція.

— Яка ще пропозиція? — обурилась я.

— Без поняття.

— Навіщо він тоді при всіх сказав, що це побачення?

— От це і сама спитаєш в нього. Він був не надто зацікавлений у мені. Тільки ти там поспішно не радій, — мовила подруга, а я просто закотила очі, — бо ти ще більше йому не подобаєшся, ніж я. Це він, до речі, сам мені сказав.

— У такому випадку я його не розумію. Придумав якесь тупе бажання з побаченням, а тепер каже, що у нього є якась до мене пропозиція та ще й виявляється ніякого побачення не мало бути. Ви що, взагалі нікуди не ходили?

— До мене підійшов Арсен і тоді закликав прогулятися у парку. Ну і я спитала у нього, чи не дратує його те, що на побаченні з'явилася я, а не ти. Він тоді відповів, що ніяке це не побачення. Просто йому треба було так сказати перед усіма, щоб дещо перевірити. Ми ще поговорили трохи й він залишив мене, бо не хотів затримувати. Ех, треба мені тепер про іншого думати.

— Чому? — спитала я і трохи насупилася.

— Алло! Кому я тут це все розповідаю? — трохи роздратовано сказала Віта. — Я не цікавлю його в цьому плані. Навіщо тоді витрачати свої сили та нерви на це? До того ж мені тут написав такий гарний хлопець.

— Ти ніколи не змінишся, Віто!

— А от мені дуже цікаво, що це в нього за пропозиція така до тебе? Може, зустрічатися тобі запропонує?

— Ага, вже! — буркнула я.

— Значить, сама спитаєш в нього.

— Не буду я нічого питати!

— Ой, ніби тебе це зовсім не цікавить.

— Не ці-ка-вить! — вимовила я по складах.

— Гм, ну добре тоді.

— У нас наступного тижня буде святкування. Твої батьки теж запрошені.

— А що це за свято у вас таке? — поцікавилася Віта.

— День народження татової клініки, — відповіла я. — Десять років вже, а таке враження наче один день пройшов. Ти теж прийдеш?

— Не знаю, якщо чесно. Може, у мене в цей день буде нормальне побачення.

— Віт, будь ласочка, — почала просити я. — Мені ж навіть не буде з ким поговорити.

— Гаразд, я постараюся, — здалася подруга і видихнула, — але поки нічого не обіцяю.

— Супер! Мені вже час робити домашнє з математики.

— У тебе таке нудне життя, Лілі. Я не розумію, як ти це все терпиш. Ой, мені тут такий красень написав. Все, я вимикаюся.

— Бувай!

Цей Арсен ще більше мене заплутав. Так, Віта має рацію і мені дуже цікаво, що це в нього за пропозиція така була до мене. Тільки я точно не збираюся питати в нього про це. Чи краще спитати? Я важко видихнула і відкинула телефон, щоб не було спокуси написати йому. Витягнувши завдання з математики, я повністю поринула у книжки, аж поки не з'явилося бажання спати. Мабуть, втома від тієї вечірки ще досі мучила мене. Вкотре позіхнувши, я відклала зошити й лягла у ліжко. Здається, заснула я в той же момент, як моя голова зустрілася з м'якою подушкою.
Як же прекрасно прокидатися майже в обід. Так солодко я вже давно спала. Ліниво потягнувшись, я все ж змусила себе піднятися. Спершу зробила швидку зарядку, а тоді попрямувала у душ.

— Привіт, — привіталась я до Тоні, коли спустилася на кухню. — Тата нема?

— Казав, що буде ввечері, — відповіла вона.

Я помітила, що Тоня стоїть у джинсах, футболці та светрі. Не звикла бачити її у такому вигляді.

— Ти кудись ідеш? — поцікавилася я.

— В "Оксамит". Треба ж забронювати приміщення на наступний тиждень, узгодити меню, вибрати алкоголь і музику. Купа роботи.

— Зрозуміло.

— Добре, Лілі, я біжу. Сніданок на столі. Обов'язково усе з'їж. Не знаю, коли повернуся, тому тобі доведеться бути деякий час самій.

— Нічого страшного, — я легенько усміхнулася. — У мене ж сьогодні танці, а потім, може, прогуляюся з друзями.

— От і чудово!

Тоня усміхнулася, а тоді попрямувала до виходу. Мені не звикати бути самій вдома, але я б справді прогулялася містом. Я витягнула телефон і швидко написала Саві. Його не було в мережі, але думаю, що потім він відпише мені.
Я швидко поснідала, а тоді почала збиратися. На вулиці було похмуро і, здається, сьогодні буде дощ. Я вдягнула чорні джинси та довгий блідо-рожевий світшот. Своє світле волосся до плечей зібрала у невисокий хвіст, а вії підвела тушшю. У свій рюкзак я кинула легінси та топ, щоб танцювати в цьому. Схопивши з кошика для фруктів яблуко, я вийшла з будинку та почала його їсти.
До студії я йшла сорок хвилин. Погода була жахливою, але добре, що хоча б дощ не падав.
Ілона вже чекала на нашу групу. Коли я прийшла, то побачила декількох дівчат. Згодом усі зібралися і ми почали вчити новий танець. У мене чомусь ніяк не виходили деякі рухи та перехід між ними. Я вже навіть почала дратуватися. Іншим дівчатам це вдавалося легко. Після завершення уроку, я сперлася на хореографічний станок і засмучено подивилася на себе у дзеркало.

— Інколи так буває, що щось не виходить, — з легкою усмішкою сказала Ілона. — Тільки тобі ніхто не заважає пробувати ще. Головне, щоб ти не здавалася.

— Я вже стільки намагалася, але чомусь не вдається.

— Значить, треба ще більше працювати. Зараз зал вільний на пів години. Якщо хочеш, то можеш займатися.

Я кивнула, усміхнувшись. Ілона та дівчата вийшли з залу, залишивши мене одну. Ввімкнувши музику, я раз за разом повторювала рухи. Здавалося, ніби у мене вже починало щось виходити. Це ще більше мотивувало. Я повинна навчитися цьому сьогодні! І я зробила це. Може, не так ідеально, як би мені хотілося, але значно краще за те, що було на уроці.
Раптом у мене з'явилося таке відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Я різко повернула голову до входу, а тоді відкрила рот від здивування. На порозі стояв Арсен і захопливо дивився на мене. Звідки він взагалі тут взявся?