Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Ем-м, граф, а можна мені нормальне сідло, а не це неподобство?

— Ви маєте на увазі чоловіче сідло? — здивувався граф, а я невпевнено кивнула.

Після того, як мені пересідлали коня, я, подякувавши батькам за те, що в дитинстві водили мене в кінну школу, вмостилася на кобилку.

Графиня спробувала щось сказати з приводу того, що моя сукня не передбачена для такого виду їзди, але я, наплювавши на середньовічну пристойність, тицьнула слухняну конячку в боки.

Це у них правила — їм за це платять, а я як хочу, так і їжджу.

У замок ми повернулися, коли вже сутеніло.

Глушилки, мабуть, були дуже потужні, оскільки за весь час їзди я так і не змогла впіймати мережу. Батарея сідала, повер-банк теж був майже на нулі, і, згнітивши серцем, я відключила телефон.

Вечеря пройшла нудніше за обід. Спроба споїти графиню провалилася, а коли вона ще й запросила мене на вечірнє читання, я остаточно скиснула.

— Схожу я на перекур, — кинула я гостинним господарям і вкотре здивувалась їхній реакції.

Може, мене про щось забули попередити? Що за реакція на мої слова? Грайте собі свої ролі і не думайте, що я її не дотримуюсь. У вас ще й не такі клієнти будуть.

Накинувши на плечі манто, я зробила крок у морозне повітря. Мені не хотілося мати нових співрозмовників, і я поспішила відійти від ганку якомога далі.

Не знайшовши в темряві щось пристойніше купи навалених полін, вмостилася на них. Хоч і намагаюся кинути палити, але все ж таки іноді зриваюся. Проте завжди потім жаліла про це.

Я поправила поліна і відкинулася на спину. Вдалині від світла великих міст зірки такі яскраві та такі близькі. Хотіла зробила затяжку але закашлялася як першокласник.

Цього не може бути! Велика ведмедиця не може бути там і вже точно не може бути в перевернутому дзеркальному відображенні.

Поспіхом я почала шукати знайомі мені зірки, але жодної на своєму місці не було — або вони змістилися, або взагалі зникли.

Як таке можливо?

Здавалося, я перестала дихати.

Де я? Я з'їхала з глузду?

І, ніби черговий грім серед ясного неба, у моїй голові виникло бачення мене, що перестрибує через огородження мосту.

А справді: останнє, що я пам'ятаю до пробудження тут, — це те, як я раптом вирішила, що річка — мій останній шанс, і стрибнула.

— М-м-м! — застогнала я, схоплюючись і хапаючись за голову.

Це що ж, виходить, я мертва? Але я чудово все чую та відчуваю. Он, півгодини тому із задоволенням качину лапку схрумала і навіть не подавилася.

Я себе вщипнула.

Все чудово відчуваю. Отже, я жива та здорова. Але тоді де я?

Чи не бігом повернулася до замку. Не роздягаючись, кинулася до вітальні, де сиділи граф із графинею.

— Як я сюди потрапила?

— Леді? — граф сторопів від мого тону.

— Як я сюди потрапила? — карбуючи кожне слово, повторила я своє запитання.

— Вас привезли мої слуги. Вони знайшли вас у лісі. Ви були непритомні.

— І? — я буквально вгвинчувала свій погляд у графа.

— Вони знайшли вас на покинутій дорозі, — граф опустив очі і глибоко зітхнув, — довкола вас не було жодних слідів. Ви наче з неба впали.

Чудово. Впала з неба.

Мій погляд упав на невеликий столик, на якому стояла темна пляшка та келихи. Мовчки взявши пляшку, я пішла до виходу.

— Леді? — пролунало за моєю спиною.

— Мені треба подумати, — застерігаючи подальші слова рухом руки, я попрямувала до кімнати, де прокинулася зранку і яку за мною залишили.

У вітальні замку

— Ти щось розумієш?

— Ні, але можу припустити, — граф потер перенісся, але миттю болісно відсмикнув руку, — що наша гостя зрозуміла, що знаходиться не там, де має бути.

— І що нам робити? — з побоюванням поглядаючи на двері, за якими нещодавно зникла їхня дивна гостя, запитала графиня.

— Не знаю, гадаю, варто написати ще одного листа Ертрану. Можливо, він щось вигадає.

— Знаєш, Йоган, я, здається, знаю, хто вона.

Граф здивовано підняв брову, а графиня продовжила з легким романтичним нальотом у голосі:

— Амазонка.

— Марікано, амазонки — це лише легенда.

— Ти це своєму носу розкажи, — засміялася графиня, а граф одразу насупився. — Йоган, правда, подумай сам. Якби я була на когось настільки зла, що готова була його вдарити, як би я це зробила?

— Дала б ляпас, — пробубнив граф.

— А якби злий був твій брат чи ваш дядько? — хитро посміхаючись, продовжувала графиня.

— Заїхав би в щелепу.