Читати книгу - "Вимушена дружина для підступного боса, Галлея Сандер-Лін"

Максим, змінивши імідж, перейшов до іншої школи, де його ніхто не знав. Так, тут у нього був зовсім інший образ, забезпеченого і перспективного хлопця, зустрічатися з яким за щастя будь-якій дівчині. І якщо вже вони самі почали вішатися йому на шию, він не бачив причин відмовляти їм в увазі. А вже коли за рік його батько помітно піднявся по бізнесу і прикупив розкішний будинок, де прагнула побувати переважна більшість однокласників і навіть учні з паралелі, Державін і зовсім уславився вельми і вельми завидним нареченим.

Незабаром Макс став колекціонером. Одна дівчина, друга, третя, четверта... Всі вони повинні їм захоплюватися, нехай звертають шиї йому вслід і видирають одна одній волосся за право один день посидіти за його партою. Увага, йому потрібно більше уваги! Він повинен переконатися, що привабливий для дівчат, що потрібен їм, повинен довести в першу чергу собі самому, що жодна з них не відповість відмовою, не буде дивитись зверхньо. Ніколи, більше ніколи він не буде відкинутий!

Максим розумів, що всього лише хоче компенсувати собі розтоптану колись гордість і залікувати уражене самолюбство, але зупинитися вже не міг. Захоплення, обожнювання, шанування... все це стало йому потрібне як повітря. І така поведінка не пройшла непоміченою для хлопців, для яких він став конкурентом. Але Макс був готовий дати відсіч. Тепер у нього була можливість займатися з особистим тренером, тому незабаром він притиснув до нігтя найгонористіших хлопців, а слідом за ними підкорилися всі інші.

Але у Максима було залізне правило: ущербних чи неповноцінних він не щимив, просто намагався зробити вигляд, що їх не існує. Не було в ньому того, що є у дідів в армії – бажання відігратися на жовторотиках за потоптану колись дідами ж честь. У нього тепер інше життя.Так що до самого десятого класу Макс був вище всього цього і...

До нього долинуло чи то схлипування, чи то завивання. Він якраз був черговим і ходив виносити сміття в один з величезних баків, що стояли за школою. Глянувши в бік шкільного саду, Державін побачив біля одного з дерев ґрунтовно пошарпаного однолітка, який тримав у руках потоптану брудними черевиками вітровку з наполовину віддертим коміром.

Та це ж Васьок – відмінник-заучка з паралельного класу, який, крім цифр, здається, ні про що в цьому житті думати не здатний. Як сказали б класики, «це був юнак зі збіднілого дворянського роду». Він сидів і намотував соплі на кулак, дивлячись на порвану одежину, дужка на перекошених окулярах була вивернута під неприродним кутом. Схоже, хтось із хлопців сьогодні неабияк повеселився.

Змірявши поглядом це жалюгідне створіння, Максим скривився. Штани у нього, напевно, ще з молодості дідуся, така ж сорочка, черевики взагалі повний відстій, а волосся ніби бріоліном змащене... Він дратував Макса одним своїм прилизаним виглядом і убогими шмотками, що занадто сильно нагадували йому про власне минуле. Загалом, Державін бачив у ньому себе кілька років тому, тільки у цього слюнтяя характер був погань, сопля на дроті. Якби хоч ціну собі знав (мізки-то у нього варять будь здоров, на всі олімпіади їздить), можна було б поважати за стійкість, а так...

Тихенько сплюнувши, Максим пройшов повз і був би радий забути про цього слабака, але... Це трекляте «але» і змусило його через пару днів таки втрутитися, коли після уроків він побачив, як Васька потягла за школу група хлопців. Коли Макс підійшов до місця подій, ботан, оточений пацанвою, стояв на колінах, а перед ним на землі, вся в пилу, лежала відкусана булочка.

– Жери, скотиняко! – сказав один із лобів і штовхнув булку ногою. – Ти ж із малозабезпеченки. Так сьогодні на мене витріщався, коли я за обідом булку їв, що мене мало не знудило. Ніби мене самого зжерти хотів.

– Дивись, які ми добрі, – сказав інший. – Навіть поживитися тобі принесли. Будь вдячний і жери давай.

– Ну ж бо, давай! – відважив йому запотиличник третій, та так сильно, що з ботана злетіли окуляри.

Хлопці переглянулися – і Тимоха, найвищий із хлопців, на них наступив.

– Ой, пробач, зламалися... – заіржав він і придавив окуляри ще сильніше.

– Гей, вам самим не гидко торкатися до цього смітника і бруднити об нього руки і ноги? – оголосив свою присутність Державін. – Я б навіть краєм черевика погребував до нього доторкнутися: не відмиюся потім.

– Максе, але ми ж...

– Я все сказав! З тим, хто зачепить цей непотріб, я за руку вітатися не буду... Й іншим це теж передайте.

Пацанва з жалем побрела геть (бідні, їх позбавили такої розваги), наостанок смачно плюнувши в бік Васька. А той сидів на землі, тремтячими руками притискаючи до грудей зламані окуляри (обидва скла тріснули, однієї дужки не було взагалі, інша неабияк похилилась), і майже підвивав. Від цієї картини стало гидко. Цікаво, скільки його убогій сімейці доведеться збирати гроші на нові окуляри? Хоча і ці були з найдешевших.

Макс постояв, подивився на цю справу... і наблизився. Навіть сам не зрозумів, як так вийшло.

– Чуєш, недолугий! – гукнув він – і невдаха весь зіщулився. – Тобі самому не набридло соплями вмиватися? Ти чолов'яга чи хто? Задовбало дивитися, як об тебе ноги витирають. Розмазня на паличці...

Васьок сидів і кліпав напівсліпими оченятами, явно не знаючи, чого очікувати далі.

– Одягай свої агрегати на ніс і марш за мною! – скомандував Максим, сам собі дивуючись, і крокнув у бік виходу, але кроків за спиною не почув.