Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Як я подивлюся, отче Феофане, хоч ти й змінив лісову хатинку на цілу обитель, а звичка вести розмови з мандрівниками на порозі залишилася незмінною. «Отче наш» читати і хреститися теж змусиш, чи так пропустиш? Поки ще видно…

Пустельник здивовано підняв брови і уважно придивився до мене.

— Степан?.. Ти?.. — недовірливо запитав. — Ні, не може бути. Щоб ніяких слідів не залишилося… Ану, покажи ладанку?! — простягнув вимогливо руку.

Я сунув руку за пазуху і витяг назовні шкіряний мішечок з частинками святих мощів, які він мені сам і вручив.

— Дивовижні твої діла, Господи… — перехрестився отець Феофан. — Скільки живу, а все не перестаю дивуватися. І як же воно сталося?

— Про нас з тобою, ми згодом поговоримо… — зупинив я розпитування. — Дай краще ти відповідь. Останнім часом ніхто чужий до монастиря не приходив?

Ігумен задумався, навіть на воротаря подивився, але потім рішуче мотнув головою і впевнено відповів.

— Ні. Чужих у обителі не було. Після того, як ти з найманцями пішов, княжич прискакав… — отець Феофан обмінявся коротким поглядом з Левом Ольгердовичем.

Княжому синові явно хотілося б дещо запитати у настоятеля храму, зокрема, чому святі брати йому одразу правди не сказали, але змовчав. Розумів, не до дрібних образ і з'ясувань зараз.

— Угу. А свої? Ніхто не покидав монастир у день загибелі ігумена?

Отець Феофан знову поринув у роздуми.

— Ні, не пригадую.

— Та як же, ваша преподобність, — озвався воротар. — Послушник Митрофан від їхньої світлості приходив. А ближче надвечір знову пішов. Разом із братом Себастьяном.

— Правильно, — погодився ігумен. — Та тільки все це було на день раніше. А отця Кирила вночі вбили.

— Це точно? — почувши ім'я німого лікаря, я навіть здригнувся.

Останнім часом тільки про нього й думав, а як почув звістку про смерть ігумена та пропажу священної реліквії, то наче відтяло.

— Ви впевнені у цьому? Хто-небудь бачив отця Кирила пізніше?

Тепер замислилися обидва.

— Гм... А ти маєш рацію, Степане. Ігумен не виходив до вечірньої трапези. Але і отець Кирило не був черевоугодником і часто пропускав вечерю, проводячи цей час у молитвах. Тож його справді не бачили з обідньої і до того ранку, як знайшли труп і пропажу…

— Митрофан та брат Себастьян мали з собою якусь поклажу?

Це питання я вже поставив воротарям.

— Хлопець тільки палицю при собі мав, а так то з порожніми руками йшов. А лікар як завжди, зі своєю торбиною. Брат Себастьян ніколи з нею не розлучається. Зілля у нього там різні, ліки, чисте полотно — рану перев'язати...

— Он як. А скажи, яка вона із себе, торбинка ця? Чи достатньо простора, щоб ковчежець сховати?

— Ти думаєш, що?.. — не договорив отець Феофан і перехрестився. — Цього не може бути! Адже він прибився до нас таким... саме в петлю лізти. Якби не ігумен. І щоб так віддячити? Невже не справився-таки з горем і розум втратив?

— Пробач, святий отче, але мені треба поквапитися. Та й то, боюсь, спізнився. Пояснювати довго. Тож вибачай — іншого разу добалакаємо. Сподіваюся, ще побачимось. Зараз одне скажу — брат Себастьян не та людина, за яку себе видає… — ідея, як завжди, прийшла несподівано. — Або ось як ми зробимо. Лев Ольгердович, не в службу, а в дружбу, дочекайся ти тут пана Лєшека з загоном. Думаю, вони незабаром будуть. А тим часом отцю ігумену розкажи про весілля. Ну а потім, якщо буде на те твоя княжа воля та бажання, милості прошу до мене в вежу…

— Стривай, Степане Олеговичу…

— Не зараз, друзі мої! Якщо ця сволота ще й Митрофана вбила... — я не договорив, відчуваючи, як злість стискає горло. — На ремені порву, гниду!