Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нікіта

Добре, що цій облізлій токсичці вимкнули мікрофон. Ще б монітор хтось вирубив.

Вона явно виконує завдання Гри, он як руки трясуться. Ясно тепер, чому мене із засновників виключили. Зараз почнуть батька і Дар’ю хейтити. 

Точняк хтось спалив, як батько за нею в ліцей заїжджав. Може, вони вже й сплять, він останнім часом весь на позитиві. Не могли почекати, поки ми з Машею випустимося?

Мишка в моїх руках із жахом дивиться на монітор, здригається і відсувається.

На екрані з'являються фото старих пожовклих газет, а з динаміків лунає голос, змінений за допомогою проги. І коли до мене доходить сенс сказаного, всередині буквально все крижаніє.

— Шістнадцятого вересня ... року на вечірці посвяти в студенти троє старшокурсників зґвалтували студентку першого курсу Дар’ю Нестер. Одним із ґвалтівників був Андрій Топольський. Справа не дійшла до суду, батьки постраждалої отримали грошову винагороду і переконали доньку забрати заяву з відділення міліції. 

На екрані транслюється допотопний ролик із репортажем такого ж давнього телевізійного каналу. І фото. Спочатку молодого батька, потім дівчини, і я мимоволі здригаюся.

Дар’я. Вона, звісно, змінилася, але впізнати можна. А ще вона до болю схожа на Мишку.

Тепер нутрощі обпалює жаром. 

Це брехня. Цього не може бути, бо мій батько на таке не здатен. Він не міг. Або...

Шукаю очима батька, і руки самі стискаються в кулаки. 

Його помертвіле обличчя більше нагадує білу гіпсову маску. Він дивиться на Дар’ю з сумішшю жаху і болю, потім переводить погляд на мене. 

І тут мене пробиває.

Вона це мала на увазі, моя тітка, коли назвала батька чудовиськом? Так це вона його щадила. Якщо це правда, то він гірший, ніж чудовисько. 

Дар’я немов у прострації. Стоїть і дивиться в одну точку невидячим поглядом. 

— Справу веде слідчий Олексій Зарічний. Нестер приховує, що завагітніла від одного з ґвалтівників, вона виходить заміж за Зарічного і бере його прізвище, — продовжує закадровий голос. — Її чоловіка вбивають у п'яній бійці, і Дар’я Сергіївна повертається до столиці. Заводить роман із Топольським, а свою доньку підсовує його синові, не переймаючись, що вони можуть бути братом і сестрою. Самого Топольського, схоже, це теж мало хвилює. Як вам такий вигляд педагогічного колективу нашого ліцею? І депутатів обласної ради?

Батько ковзає невидячим поглядом повз мене, спотикається об Машу.

І з силою здавлює руками скроні.

Мене трясе як у лихоманці. Він знав? Він справді знав? Вони обидва знали з Дар’єю? 

Обертаюся на Машу, і стіни залу наче схлопуються. Вона дивиться на мене з нечитабельним виразом, і я хочу запитати, але нічого не виходить. Лише беззвучно ворушу губами.

— Ти... Знала?

Вона відповідає так само беззвучно.

— Так... 

Її обличчя біле як крейда, через що темні розкриті очі здаються величезними. В очах горить гарячковий блиск, і мені здається, це в її зіницях відбивається мій палаючий мозок.

Хочу зробити крок їй назустріч, але не можу, ноги ніби приросли до підлоги. Динамік ще щось бурмоче, а ми просто дивимося одне на одного і летимо в прірву. 

Маша кліпає кілька разів, розриває зоровий контакт і біжить до виходу. Батько забирає руки від обличчя і кидається за нею, розштовхуючи глядачів. Одночасно з ним через натовп пробирається Шведов.

— Машо, стій! — кричить батько, але вона вже вибігає із залу. 

— Швидше, — його наздоганяє Шведов, вони вдвох зникають за дверима. І тоді мене прострілює.

Мій батько покидьок, це не обговорюється. Але він не один такий, їх було троє. І якщо Шведов тут, то...

Я нарешті відриваюся від підлоги, у мене навіть виходить бігти. Але відчуття такі, ніби до ніг прив'язані гирі.

Вискакую із залу — нікого. Збігаю сходами і поверхом нижче застигаю як вкопаний. 

Вони тут, усі троє. Точніше, четверо.

Батько, Шведов і Маша, яку ліктем за шию утримує невідомий хлопець з насунутим на чоло капюшоном. Маша безпорадно моргає, вчепившись у його лікоть, явно сподіваючись вивільнитися. 

А як вона вивільниться, якщо це майже професійне захоплення? В іншій руці в хлопа гвинтівка з коротким обрізаним стволом.

Хлопець повертається до мене, і я його впізнаю. Сергій Грачов, колишній спортсмен, який за завданням Гри робив селфі на будівництві.

— О, мажорчику, і ти тут, — каже він скрипучим голосом. — Слухайте, мені сьогодні щастить. 

І я набираю в легені повітря.

***

Маша

Він спіймав мене щойно я вибігла із залу. Я не встигла нічого збагнути, та я на нього навіть уваги не звернула. Стоїть на сходах хлопець у капюшоні...

Сама не знаю, навіщо побігла. Злякалась. Не могла бачити повні відчаю очі Нікіти, якими він на мене дивився. І тільки коли хлопець у капюшоні хапає мене за лікоть, я впізнаю Сергія Грачова, якого привів Каменський.