Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

А ще вона мріяла відбутися як письменниця. Свій щоденник Башкирцева хотіла доручити Гі де Мопассану, що так багато писав про жінок у своїх книгах. Але листування з ним, затіяне Марією, розчаровує її: «Ви не та людина, якої я шукаю…» І Башкирцева 1 травня 1884 року сама пише передмову до свого феноменального і щирого «Щоденника» (її заповіт був написаний ще в червні 1880 року). Можливо, вона була така щира тому, що підсвідомо знала, що для життя їй відпущений малий термін. Не доживши 12 днів до свого дня народження, 31 жовтня 1884 року Марія Башкирцева померла і була похована на паризькому кладовищі Пассі. На плитах великого білого пам’ятника, що нагадує російську капличку, завжди лежать скромні фіалки.

Через рік після її смерті французьким товариством жінок-художниць була відкрита виставка робіт М. К. Башкирцевої, на якій було представлено 150 картин, малюнків, акварелей і скульптур. У 1887 році на Амстердамській виставці картини російської художниці миттєво розкупили найвідоміші галереї світу, у тому числі і представники музею Олександра III. У цьо му ж таки році був виданий (у скороченому варіанті)

«Щоденник», яким «перехворіли» І. Бунін, А. Чехов, В. Брюсов, В. Хлєбников, Марина Цвєтаєва, що присвятила Башкирцевій свій «Вечірній альбом».

Боровиковський Володимир Лукич

(1757—1825)

Видатний художник-сентименталіст, майстер портретного жанру, іконописець

У ряді блискучих майстрів, що розвивали в XVIII сторіччі портретний жанр, не останнє місце займає талановитий і своєрідний художник В. Л. Боровиковський. Він вніс до портретного мистецтва уважне ставлення до світу людських почуттів і елегійний настрій, такі характерні для розквіту сентименталізму.

Володимир народився 24 липня 1757 року в Миргороді на Полтавщині. Його батько, Лука Боровик, належав до місцевої козачої старшини, володів будинком і двома невеликими ділянками землі. Наслідуючи традиції, четверо його синів служили в Миргородському полку. Але Володимир у чині поручика вийшов у відставку і присвятив себе живопису.

Долю Володимира Лукича докорінно змінили дві алегорії, виконані для прикраси кременчуцького палацу. До цієї роботи його навернув друг, поет В. В. Капніст, засланий за сміливі твори з Петербурга на рідну Україну. Будучи предводителем дворянства Миргородського повіту, а потім Київської губернії, він складав проекти «Потьомкінських сіл» для урочистих зустрічей Катерини II. Картини Боровика сподобалися імператриці. Царська похвала відкрила Володимиру дорогу до Петербурга, куди він і відправився разом з Капністом у вересні 1788 року.

До Академії мистецтв 30-річний живописець-початківець поступити не міг, хоча і надав своєму простонародному прізвищу дворянське звучання. Він брав приватні уроки у прославленого земляка Д. Г. Левицького і австрійського портретиста І. Б. Лампі.

Поступово художник проникся ідеями символізму. Він був цілком поглинутий мистецтвом, і його майстерність, що швидко росла, оцінили замовники. До 1790-х років Боровиковський став одним із найвидатніших художників-портретистів, у 1795 році отримав звання академіка, а через сім років став радником Академії мистецтв.

Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла I» (1800), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х років) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який він удостоївся звання академіка.

І саме тоді, коли його творчість була оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Особливим ліризмом і інтимністю пронизаний «Портрет В. В. Капніста». Вершинами ж мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети. У незабутніх роботах, написаних у 1790—1800 роках, утілилася гармонія м’якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіпової, Скобєєвої, Арсеньєвої). А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної, написаний у 1797 році, став високим зразком сентименталізму в мистецтві.

До 1810 року в творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет М. І. Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно поселилися втома і байдужість. Він сумував за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, що приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу.

Удачливий художник постійно перебував в духовному і інтелектуальному пошуку. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи´ для іконостасів церкви Смоленського кладовища і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губернія). Рідкісні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їх фарби зблякли. Немов щось надломилося в людині: віру він почав поєднувати з випивками і каяттям. 6 квітня 1825 року В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському кладовищі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані ікони…

Левицький Дмитро Григорович

(1735—1822)

Видатний художник-портретист, майстер парадного камерного портрета. Академік живопису (1770 р.), член ради Академії мистецтв (1776 р.)

і керівник портретного класу (1771—1787 рр.)

Історія Росії в особах – так можна коротко сказати про творчу спадщину Д. Г. Левицького, живописця рідкісного дару, чий пензель дзеркально відобразив на полотнах епоху XVIII століття. Царі і царедворці, філософи і світські леви, холодні красуні і письменники, промисловці і дипломати, аристократи і купці, чиновники і військові, батьки і діти – їх портрети свідчать про минуле набагато вагоміше за будь-які слова. Сотні обличь – розумних і дурних, злих і добрих, чутливих і холодних – і за кожним людська доля. Це не просто представники катерининського століття – вони його уособлення, вони його творці. Художник виконав сповна свою місію живописця історії (хоча не створив жодної історичної картини), і за це сучасники спочатку піднесли його на п’єдестал, а потім благополучно забули, поглинуті своїми справами, інтригами і розрахунками. І невідомо навіть, під яким горбком на старому Смоленському кладовищі похована людина, що зуміла обезсмертити їх óбрази.

Життєвий шлях Дмитра Левицького почався в невеликому українському селищі на Полтавщині в старовинному попівському роду Носів. Його батько Григорій Кирилович, освічена і талановита людина, тринадцять років провів у Польщі, де досконало освоїв граверну справу і став великим українським графіком. З-за кордону він повернувся з новим прізвищем Левицький і поселився в Києві, а свій церковний приход здавав по найму іншим священикам. Його творче життя часто перепліталося з діяльністю Київської духовної академії