Читати книгу - "Хранителі"

— Завбільшки як штат Делавер, — сказав Кліфф Соамз, вимірявши площу на настінній карті, що висіла на дошці у кабінеті Лема. Кліфф походив звідти й відносно недавно перебрався сюди, на захід, тому з подивом новачка сприймав тутешні величезні масштаби. Він був молодий, завзятий і по вінця сповнений оптимізму. Кліфф виховувався зовсім в іншій атмосфері, ніж Лем: він не почувався канатохідцем і не вважав, що через одну-єдину помилку можна занапастити своє життя. Іноді Лем заздрив йому. Зараз він втупився в розрахунки Кліффа.

— Якщо Аутсайдер знайде прихисток у горах Сен-Гейбріел, харчуючись дикими тваринами, насолоджуючись спокоєм і задля задоволення своєї хижацької натури лише інколи полюючи на людей, котрі живуть на окраїнах заповідника… в такому разі його ніколи не знайдуть.

— Але не забувай, що він ненавидить пса ще більше, ніж людей, — сказав Кліфф. — Йому потрібен пес, і він може його знайти.

— Ми теж так вважаємо.

— А він виживе у дикій природі? Так, він не лише жорстокий, а й розумний. Можливо, занадто розумний, щоб виживати у забутому Богом місці.

— Можливо, — сказав Лем.

— Військові незабаром його помітять, або він сам наведе нас на свій слід, — припустив Кліфф.

Це сталося 18 червня.

Коли вони не натрапили на слід Аутсайдера впродовж наступних десяти днів, утримувати сотню людей в польових умовах стало дуже накладно. Двадцять дев’ятого червня Лему довелося відмовитися від морських піхотинців, котрі були в його розпорядженні, і відправити їх назад на базу.

День за днем Кліффа підбадьорювала відсутність будь-яких звісток про Аутсайдера. Він уже готовий був повірити, що монстр втрапив у халепу, що він загинув і вони більше ніколи не почують про нього.

Одночасно з цим Лем засмучувався все більше. Він був упевнений, що втратив контроль над ситуацією, і що Аутсайдер вигулькне найдраматичнішим чином, і врешті люди дізнаються про існування цього монстра. Це буде крах.

Єдиним позитивним моментом було те, що монстр ховався в окрузі Лос-Анджелес, який перебував поза юрисдикцією Волта Гайнса. Навіть якщо будуть іще жертви, Волт про них може ніколи не дізнатися, відтак Лему не доведеться вкотре переконувати свого друга не втручатися.

У четвер 15 липня минуло рівно два місяці після втечі з Банодайна і місяць після нападу монстра на туристів, які повважали його чи то інопланетянином, чи то молодшим кузеном Біґфута. Лем уже хотів підшукувати нову роботу. Його ніхто ні в чому не звинувачував. На нього тиснули, але не більше, ніж під час інших вагомих розслідувань. Насправді дехто з начальства сприймав відсутність результатів у такому ж сприятливому світлі, як і Кліфф Соамз.

Але в найчорніші хвилини Лем уявляв себе то охоронцем у формі, який працює у нічну зміну на складі, то розжалуваним копом. Спекотного літнього дня він, сидячи у своєму кабінеті й похмуро вдивляючись у жовту поволоку за вікном, уголос промовив:

— Чорт забирай, мене вчили ловити бандитів у людській подобі, то ж якого дідька вони хочуть, щоб я ловив утікача із фільму жахів?

У двері постукали. Лем крутнувся у кріслі. У кабінет влетів Кліфф Соамз, схвильований і пригнічений одночасно.

— Аутсайдер, — промовив він. — Ми дізналися, де він… але є дві жертви.

Двадцять років тому у В’єтнамі пілот гелікоптера АНБ навчився, що слід знати про зліт і приземляння на перетятій місцевості. І тепер, коли він постійно підтримував радіозв’язок з помічниками шерифа округу Лос-Анджелес, які вже були на місці події, він швидко, орієнтуючись за візуальними природними прикметами, знайшов район, де відбулися вбивства. На початку другої пілот приземлився на простору ділянку голого кряжу, з якої було видно каньйон Боулдер у національному заповіднику «Анджелес», усього за 100 метрів від місця, де знайшли тіла.

Коли Лем і Кліфф вилізли з гелікоптера і побігли верхівкою кряжу до натовпу поліцейських та лісничих, їм навстріч дув гарячий вітер, просякнутий запахом сухих чагарників і сосни. Тільки пучки сухої, колючої трави, спалені липневим сонцем, змогли якимось чином пустити коріння на цих височинах. Стіни каньйону з обох боків укривали низькі чагарники (зокрема пустельні рослини на кшталт мескітового дерева), а нижчі схили та його дно заросли деревами й зеленою травою.

Вони перебували менш ніж за 7 кілометрів на північ від Санленда, 25 кілометрів на північ від Голлівуда і за 30 кілометрів від густонаселеного серця Лос-Анджелеса. Але здавалося, що навколо пустельний острів у тисячу кілометрів завширшки і чортзна скільки кілометрів від цивілізації. Це їх лякало. Помічники шерифа припаркували свої чотирьохколісні фургони на ґрунтовій дорозі за кілометр звідси — під час приземлення гелікоптер Лема пролітав над цими машинами — і разом із лісничими прийшли до місця, де були знайдені трупи. Зараз навколо них зібралося четверо поліцейських, двоє чоловіків з окружної криміналістичної лабораторії і троє лісничих. Складалося враження, начебто вони опинились у якомусь первісному місці.

Коли прибули Лем із Кліффом, люди шерифа щойно закінчили запихати останки у спеціальні мішки. Вони ще не встигли їх застебнути, і Лем помітив, що жертвами стали чоловік і жінка. Обоє були молодими і вдягнутими як туристи. В обидвох були страшенні рани і вирвані очі.

Кількість невинних жертв сягнула п’яти. Ці втрати знову змусили Лема відчути свою провину за те, що коїться. В такі моменти він жалкував, що тато виховав у ньому настільки гостре почуття обов’язку.

Помічник шерифа Гал Бокнер, високий засмаглий чоловік із навдивовижу грубим голосом, розповів Лему про стан жертв і хто вони такі:

— Згідно з його паспортом, чоловіка звали Сідней Тренкен, двадцять вісім років, із Ґлендейла. На