Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Для нього немає нерівного бою, — впирається comes rerum privatarum.

Тим часом Альбін Соммер уже шепоче імператорові до вуха:

— Даємо дарунки гунам, можемо давати і Гейзеріху.

Обличчя Валентиніана багряніє, він уже розкриває рота, щоб щось сказати, але ось раптом силентіарії, що несуть службу біля дверей, виструнчуються, їхні мечі голосно вдаряють у щити.

— Ave, vir gloriosissime, — охоче й радісно ревуть їхні дужі горлянки.

Аецій швидким пружним кроком входить до кімнати нарад. На нього відразу ж керуються питальні, благальні, жадібні, гарячкові погляди, — повні тривоги і безкрайнього розпачу, але ще й невгасимої надії… глибоко вкоріненої впродовж років віри…

— Чого ж вимагає король Гейзеріх? — тихим, дуже тихим голосом, насилу стримуючи тремтіння губ, питає Валентиніан Август.

— Нічого не вимагає… не сміє вимагати… лишень просить… уклінно просить ласки і честі посвоячитися з імператорською родиною… Просить вічного Августа, щоб він зволив висловити свою згоду пошлюбити старшу свою доньку з королівським сином Гунеріхом.

Якби так Аецій, стоячи на порозі, раптом зірвав свою бороду, широкі щелепи, рум’яні щоки і показав цісарському консисторію худе, вічно жовте і постійно викривлене хворобливою ненависною гримасою обличчя Гейзеріха; якби силентіарії раптом виявилися вандальськими солдатами, а вся Равенна суцільним морем полум’я, — то, напевне, здивування цісаря та найпресвітліших державних мужів було б меншим… А патрикій, задоволений враженням, яке справили його слова, з усміхом продовжував:

— Удостоївшись такої найвищої ласки і честі, король Гейзеріх негайно ж укладе вічний мир з батьком своєї невістки і другого ж дня після оголошення шлюбу виведе з Сицилії всі вандальські відділи, віддавши римлянам Лілібею разом із усіма захопленими ним кораблями. А вандальські кораблі відтоді не нападатимуть на римські галери і сам король догляне, щоб не чинено жодних перешкод чи труднощів у доставці до Італії мавританського зерна.

— А на феод присягне?! — раптом увірвався в тишу, що запанувала після слів Аеція, гарячковий радісний крик Альбіна Соммера.

— Король вандалів не є і не буде федератом, лише самодержавним і ні від кого незалежним монархом, як перський Цар Царів, — відповів Аецій, — але присягне в аріанській церкві на ім’я Господнє, на Ісусів хрест і на свій меч дотримуватися миру з імператором Риму як з рівним…

Альбін Соммер хотів ще щось сказати, але розгубився, вражений гордим, гнівним, зневажливим поглядом цісаря, що, велично схрестивши руки на грудях, процідив крізь зуби:

— Блюзниш, Аецію… Не смій уже нічого більше говорити… Кожне твоє слово — хоч тільки чужу вимогу повторює, — є образою для маєстату Роми і Владаря її…

— Блюзнірство… маєстат… святотатство… ці всі слова, що ти їх, вічний Августе, всмоктав із материнських грудей, наскільки ж іншу вартість, на жаль, мають тепер, ніж у часи дитинства Твоєї Вічності… Наприклад, хіба б я посмів порадити вічній Плацидії сплату данини гунам?… Не зважуся навіть подумати, що б вона на це відповіла, наш вічний владарю… Часи змінюються, а з ними і ми, — як се сказав Меробад, цитуючи якогось старого поета… А, зрештою, наш владарю, хіба ж твій вічний брат Феодосій не є сином франконки?… А твій дядько Гонорій Август хіба ж не пошлюбив по черзі двох дочок Стиліхона, такого ж вандала, як Гунеріх?… Але нащо ж далеко шукати, наш володарю?!… Як же я міг не згадати цього відразу: адже ж твоя мати, вічна Плацидія, добровільно побралася з варваром, до того ж королем федератів, а не спадкоємцем незалежного королівства!

Валентиніан закусив губи. Як же він цієї миті ненавидів усіх цих достойників!… Хоча втупив очі в підлогу, чув на собі їхні погляди, покірні, благальні, а вже повні надії, радісні, щасливі. І раптом засміявся, весело і глузливо… Як же він міг забути…

— Адже Гунеріх має дружину! — гукнув. — Доньку Теодоріха!…

На всіх обличчях миттю згас пломінець надії та радості. Охоплені спершу розпачем, а потім раптовим сподіванням, забули про все.

— Не має дружини, — спокійно відповів Аецій.

— Померла? — захоплено скрикнуло кілька голосів одночасно.

— Живе, але для світу однаково що померла… Вже нікому не покажеться… Гейзеріх відтяв їй вуха та носа і відіслав до Толози….

— Чому?… За що?… Як се?… — обсипав його рій настійливих запитань, в яких звичайна людська цікавість уже брала гору над турботою про благо держави, а навіть над розпачем і надією.

— Як покарання за те, що хотіла його отруїти… виявив, що готувала замах на його життя…

Але, коли Аецій казав ці слова, в його голосі бриніли такі лукаві й іронічні нотки, а в очах з’явилася така злостива і весела посмішка, що Альбін Соммер, теж злісно і розуміюче посміхаючись, гукнув:

— Скажи вже усю правду, Аецію… Справді виявив, що хотіла його отруїти?….

— Справді виявив, — лише нікому не хоче розповісти, як…. Натомість я думаю, що об’явився йому уві сні якийсь аріанський ангел, або ж — і це певніше, — його раптово осіяло після безсонної ночі, проведеної у роздумах над змістом листа, в якому я йому пояснював, що свояцтво з королем федератів може лише зганьбити незалежного владаря…

— Отже, це ти сам, Аецію… — сердитим голосом почав Валентиніан, але його відразу заглушив повний невимовного здивування і радості, щасливий — наче він зробив якесь велике відкриття — голос квестора святого палацу:

— Як же Теодоріх зненавидить тепер Гейзеріха!…

Аецій схвально глянув на нього і сказав, посміхаючись:

— Саме про це і йшлося.

І раптом усі, не виключаючи Валентиніана, зрозуміли: саме про це і йшлося. З цієї хвилини страшна ненависть і жадоба помсти, які король готів до кінця життя відчуватиме стосовно Гейзеріха, є найкращою запорукою повного розвалу згуртованої аріанської потуги, скерованої проти Риму. А якщо імператор згодиться віддати свою доньку за Гунеріха, то Теодоріх не лише зостанеться самотнім у своїй ненависті до римлян і боротьбі за здобуття Галлії, але, крім того, матиме проти себе з’єднані миром і зв’язком крові імперію та могутнє королівство вандалів.

Вже не покірно та благально, але зухвало, вимогливо дивляться найпресвітліші достойники на гнівне зблідле обличчя маєстату, а коли переводять погляд на патрикія, відразу ж їхні обличчя, ще мить тому холодні та немилосердні, просявають захопленням, повагою і вдячністю. Magister officiorum подумки швидко складає промову, яка має суворими словами взірців із минулого закликати цісаря