Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Король Гейзеріх відомий не лише своєю жорстокістю, — каже він, — але й підступністю та схильністю до зради… Чому ж тобі не спаде на думку, Аецію, що і найшляхетніша Євдокія може, — від чого нехай оборонять Христос і Марія Theotokos, — зазнати від руки тестя схожої кривди, як і його перша невістка?… І чому ти певен, що він через п’ять-десять років, приспавши нашу пильність уявною дружбою та шанобою кревного зв’язку, не нападе зненацька на римські володіння, як це він досі мав за звичай?!

Валентиніан дивиться на Ізидора з приємним здивуванням і вдячністю; всі інші — на Аеція, неспокійно і запитливо.

— Ти мудро кажеш, найпресвітліший Ізидоре, — спокійним і навіть дружнім голосом відповідає патрикій. — Але в одному помиляєшся… Я знаю варварів краще, ніж будь-хто з вас; запевняю, що хоча б хтось із них наймогутніший, рівний самому Траянові, завоював усю імперію, а на додачу Персію, Ефіопію, Індію та країну сінів, — а все ж би страхався здійняти святотатську руку на римську цісарську кров і маєстат… Натомість цілковито з тобою погоджуюся, що не за п’ять-десять, а вже за два роки Гейзеріх запрагне порушити мир і напасти на Італію… Хай нападає… нічого не вдіє проти Роми і її нового могутнього союзника, незламно вірного, коли йтиметься про війну з вандалами, — Теодоріха!…

Тепер уже навіть Ізидор дивиться на Аеція з безмежним захватом. Така голова! Варта ще більше, либонь, ніж його непереможна рука! Але Валентиніан не поступається.

— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…

— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…

Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!… Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!…

— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!…

На обличчях усіх достойників з’явилося безмежне здивування. Зате Аецій зовсім не приховував своєї радості. Тільки-но Валентиніан згадав його сина, — одразу ж здогадався, куди націлені слова імператора, — та вже наперед тішився ударом, який завдасть за хвилину, легко і з великою користю для себе відбиваючи невлучний і насправді самовбивчий випад сина Плацидії. Йому хотілося сміятися від думки, що це сам Валентиніан полегшує зненавидженому диктаторові новий тріумф над маєстатом. Тому його очі сяяли щастям і гордістю, коли він почав спокійно і наче байдуже говорити:

— Воістину, це для мене найбільша ласка і найвища честь, що Твоя Вічність зволить так турбуватися про поєднання крові Аецієвої та цісарської… Дяка тобі за це, владарю. Присягаю, що я ніколи б не насмілився мріяти про таку турботу… Тішуся, що і для тебе, о вічний, ця справа така ж важлива, як і для мене, але справді не вірю, щоб хтось із нас міг вагатися бодай мить, чи можна приносити такі справи в жертву на олтарі вітчизни… Але, на щастя, Бог не вимагає від нас обох такої жертви!… Він-бо зволив двічі благословити лоно вічної Євдокії Августи, тому, коли найшляхетніша Євдокія задля блага Роми побереться з Гунеріхом, для мого сина ще зостанеться найшляхетніша Плацидія, може, навіть відповідніша, як його ровесниця…

Власник Каризіаку низько схилив голову.

— Дяка тобі, Аецію, і слава твоїй незрівнянній швидкості. Ще три-чотири дні, а настав би кінець і мені, і цьому, — сказав, кладучи руку на високий стос пергаментних сувоїв.

— Що ж це таке? — зацікавився патрикій. Молодий посесор відвів руку. Аецій побачив непроглядні ряди гекзаметрів.

— Що ж це таке? — спитав, ще більше зацікавившись.

— Мій переклад «Іліади»… повний, строфа до строфи… Ніхто й ніколи не зробить кращого… А коли б ти знав, з якого грецького видання я перекладаю!… Зволь перейти до бібліотеки, покажу тобі той рукопис… Йому більше, ніж триста років, і він є точною копією першого відпису з кодексу самого Пізістрата…

— «Іліада»… «Іліада»… — марно намагався згадати Аецій. Та, напевне, раніше чув цю назву. На святих Юста і Пастора, вже старіє, а яку добру пам’ять мав колись!…

— «Іліада» — це найпрекрасніша оповідь, що вийшла коли-небудь із людських уст… оповідь про троянську війну…

— Пам’ятаю, пам’ятаю! — радісно скрикнув патрикій імперії. — Троянська війна за царицю Єлену! Ще там був якийсь Ахіллевс, Гектор і Улісс… Аякже, колись я це читав… ще хлопцем, у підручнику Марціана Капелли[134], а потім і вдруге… ще довшу розповідь про ті самі події, написану Дарієм… Але ж то була проза, не вірші…

Власник Каризіаку поблажливо усміхнувся.

— Марціан Капелла — се неук та справжній варвар, його підручник годиться нищити і палити… А Дарій?… Дарій — це жалюгідне скорочення у найнужденнішій прозі, справжню ж оповідь про троянську війну найгарнішими грецькими