Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

Полум'я революції охопило усю Німеччину. Через кілька днів у руках революційних робітників і солдатів уже були Бремен, Любек, Дрезден, Хемніц, Лейпціг, Штутгарт, Нюрнберг, Мюнхен, багато інших міст. Скрізь організовувалися робітничі та солдатські ради.

У зв'язку з цими подіями випуск військової продукції скорочувався. Наш завод нерідко простоював, але мені справно платили зарплатню і видавали продовольчі картки, і мене це цілком влаштовувало. Часто, зачинившись у приміщенні складу, я годинами просиджував над підручниками, все ще мріючи про вчительську кар'єру, про те, коли зможу міцно стати на ноги і завести сім'ю. Ніяка політика мене не цікавила, я не помічав навіть того, що тисячі кваліфікованих учителів сидять без роботи і голодують. Тобто на той час я був аполітичним обивателем, обмеженою людиною.

А тим часом революція палахкотіла по всій Німеччині. Берлін охоронявся відбірними військами: тут був зосереджений апарат влади кайзерівської Німеччини. 9 листопада 1918 року робітники пішли на штурм Берліна. Монархія була повалена. Кайзер Вільгельм, рятуючись від народного гніву, втік до Голландії. З балкона імператорського палацу Карл Лібкнехт під бурхливі овації робітників і солдат проголосив соціалістичну революцію.

Щоб забезпечити перемогу, робітничому класу необхідно було врахувати уроки історії, досвід Паризької комуни і Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. «Не тільки заміна усіх службових осіб зверху донизу, а й нова організація влади знизу доверху», — така була вимога історичного моменту.

Революційна буря охопила всю країну. Перед своєю ганебною втечею Вільгельм у відчаї благав командуючих армійськими корпусами дати йому надійні фронтові частини для придушення революції. Вони з таким же відчаєм відповіли, що зробити це неможливо: солдати відмовилися виступити проти народу. Правлячі кола побачили єдину можливість уникнути поразки: 9 листопада 1918 року вони передали пост рейхсканцлера голові соціал-демократичної партії Німеччини Фрідріху Еберту. Еберт і соціал-демократична верхівка не збиралися міняти старий державний апарат. Навпаки, він таємно уклав угоду проти революції з генералом Тренером — наступником Людендорфа. Еберт зобов'язувався відновити «порядок» і «розчавити більшовизм», а Гренер забезпечував йому допомогу реакційного офіцерського корпусу.

В цій критичній для німецького народу ситуації робітничий клас Німеччини ще не мав міцної партії — такої, яку викував Ленін у боротьбі проти ревізіоністів та опортуністів. Спартаківці лише 11 листопада 1918 року створили свій Центральний комітет, але не порвали своєчасно з незалежною соціал-демократичною партією. Героїзм революційних робітників і солдатів не міг компенсувати відсутність високоорганізованої революційної партії.

Трудящі маси Німеччини бажали миру, хотіли повернутися до мирної праці і жити по-людському, народу осточортіла війна. Цим підло скористалися в інтересах своєї опортуністичної політики праві лідери соціал-демократії, НСДПН і профспілок. Коли на 16 грудня 1918 року був призначений Загальнонімецький з'їзд Рад, який мав вирішити подальшу долю революції, вони зробили так, щоб на нього були послані «спокійні, розумні делегати». Еберт і Шейдеман добре попрацювали, щоб забезпечити бажаний їм склад з'їзду. Під впливом правих соціал-демократичних лідерів корінне питання революції — ліквідація влади імперіалістів і встановлення Радянської влади, або ж збереження імперіалістичного панування в парламентській формі шляхом скликання Національних зборів — перший Загальнонімецький з'їзд Рад вирішив на користь буржуазної держави. Він передав владу урядові і проголосував за Національні збори. Так контрреволюційним соціал-демократичним лідерам пощастило розколоти і дезорганізувати робітничий клас і врятувати німецький імперіалізм.

Рішення Загальнонімецького з'їзду Рад викликало по всій Німеччині обурення і водночас породило атмосферу розброду та пригніченості. В цій складній ситуації 30 грудня 1918 року в парадному залі прусської палати депутатів зібрався засновницький з'їзд Комуністичної партії Німеччини. Антинаціональній політиці війн і катастроф комуністи протиставили свою політику, яка відображала інтереси німецького народу: боротьбу за соціалізм, за мир, за демократію і дружбу між народами. Компартія рішуче виступила за дружний союз Німеччини з молодою Радянською країною.

Партії німецьких комуністів зразу ж довелося пережити суворі випробування: ворог не зупинявся ні перед якими злочинами. Крупп, Стіннес, Гренер і Носке розуміли, що означає для них виникнення цієї партії. Спираючись на змову між Ебертом і Тренером, їм пощастило змінити співвідношення класових сил на користь контрреволюції. Реакційна преса підбурювала. Щоночі стіни будинків обклеювалися плакатами, які закликали вбивати спартаківців: «Робітники, громадяни! Вітчизна — на краю загибелі! Врятуйте її! Їй загрожує небезпека не зовнішня, а внутрішня, вона йде від групи «Спартак». Знищіть її вождів! Убийте Лібкнехта!» Соціал-демократичний «Форвертс» не відставав від буржуазної преси в цьому погромному цькуванні. 13 січня 1919 року він під заголовком «У морзі» опублікував ганебні вірші, які підмовляли вбити «Розу і компанію» — Карла Лібкнехта, Вільгельма Піка, Лео Йогіхеса і Германа Дункера — керівників революційного руху німецького робітничого класу. Через два дні Карл Лібкнет був убитий, а тіло Рози Люксембург, обплутане колючим дротом, кинули в Ландвер-канал…

Під захистом багнетів контрреволюції 19 січня 1919 року відбулися так звані «вільні», «демократичні» вибори. На них перемогли буржуазно-капіталістичні партії. На Національних зборах, що відкрилися 6 лютого 1919 року в Національному театрі у Веймарі, переважали депутати колишнього кайзерівського рейхстагу. Контрреволюційні «добровольчі корпуси» генерала Маркера охороняли ці збори, які визнали основою республіки капіталістичний устрій і вибрали її президентом соціал-демократа Еберта, а рейхсканцлером — депутата від соціал-демократів Шейдемана…

28 червня 1919 року був підписаний Версальський договір, за яким держави-переможниці зберегли німецькому імперіалізму основи його економічної і політичної влади — адже саме йому призначалась роль ударної сили проти молодої Радянської держави. Таким чином Версальський договір ніс в собі зародок нової війни…

Тягар Версальського договору було перекладено на плечі трудящих. Кайзерівська Німеччина залишила в спадпишу державний борг 156 мільярдів рейхсмарок. Почалась інфляція, яка відняла у мільйонів людей останнє, що у них було. На зарплату робітника чи службовця неможливо було прожити. Зубожіння народних мас набуло катастрофічних темпів. Майже дві третини трудящих не мали роботи або ж працювали по декілька годин на тиждень. Восени 1923 року трамвайний квиток коштував 100 тисяч марок, а кваліфікований робітник одержував за тиждень, при повному завантаженні,