Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Заспокоївши себе таким чином, я тихо підкралася до протилежної стіни, натиснула на горбок.

Двері одразу ж піддалися, відкриваючи темний прохід. Я обережно визирнула і в паніці завмерла.

Сходи рясніли чужими запахами сильних псів, що безшумно піднімалися, схоже, з кожних дверей сюди, до мене. Я кинулася назад, але з-за вхідних дверей Дронових апартаментів пролунав голосний, добре поставлений голос:

– Відкрийте Ватажку!

Схоже, мій кошмар справджувався. Сумніваюся, що сам старий притупав своїми паралізованими ногами.

Я метнулася назад, запахи і ледь вловимий шурхіт псів, що піднімалися, наростали, наближалися, заповнювали весь простір. Залишався тільки єдиний шлях, і не витрачаючи більше часу, я рвонула нагору.

Зрозумівши, що виявлені, пси перестали ховатися і припустили слідом. Пролунав гуркіт дверей, що відчинилися.

В хвилину я злетіла на вежу, відчайдушно міркуючи, що ж далі робити і з усіх сил душі закликаючи Дрона. Почуй, будь ласка! Тебе намагаються переграти!

Зупинилася біля самого краю, тримаючись за колону. Обернулася.

Першими увірвалися кілька охоронців у палацовій формі, оцінили ситуацію та почали повільно розосереджуватися, поступаючись місцем тим, хто прибував.

– Не підходьте, – попередила я.

Охоронці мовчали, не роблячи різких рухів – півкроку назад, і кішка їм не дістанеться. Розуміли, що не встигнуть. Мовчки вичікували.

Потім нагору вальяжно вийшов Дейк. Оглянув позиції.

– Кішко, не дури, – скривився.

– Ти до мене не підійдеш, – озвалася я.

– Кішко, ти ж собі робиш гірше.

– Куди ж гірше, – пирхнула я.

– Кішко, навіть обернувшись, до землі не долетиш і на лапи не встанеш.

– Краще вже не долетіти, ніж розважати стурбованих псів.

– Будеш слухняною – залишишся тільки моєю.

– Фу, – скривилася я. – Віддаю перевагу справжнім чоловікам.

– Думай, з ким розмовляєш, кішко!

– Що таке, ти вже Вожак?

– Так. Сьогодні вночі Вожака не стало.

– Допоміг?

Очі Дейка налилися кров'ю, і я поспішила продовжити:

– Я, звичайно, задоволена, що ти насамперед помчав відбирати кішку брата. Але цікаво... якби батько знав, що навіть данину пошани йому не віддаси – залишив би тебе наступником?

Обличчя пса перекосилося люттю, він смикнувся зробити крок уперед, але несподівано глузливо відповів:

– Батько завжди казав, що безпека понад усе. Дань поваги ще буде.

Він розмовляє, раптом зрозуміла я. Тягне час. Для чого? Що б я зробила?

Правильно, викликала б машини, щоб оточили вежу, і Дейк, напевно, віддав той же наказ.

Я обернулася.

Песів перець, знизу справді злітали кілька літмобілів!

– Ти приречена, кішко, – хмикнув Дейк, виявивши, що я все зрозуміла. – Дрон більше не прийде.

Я в надії прислухалася, відчайдушно бажаючи почути «Помиляєшся, Дейку», але дива не сталося. Машини наближалися, хвилина – і в мене справді не залишиться виходу.

– Помиляєшся, Дейку, – довелося озвучувати самій.

Звичайно, дракон не всесильний і проти всього палацу не вистоїть. Що з ним наказав зробити Дейк, уявляти не хотілося.

«Пробач, Дроне!» – кликнувши подумки, я заплющила очі і стрибнула вниз.

Єдиний вигук псів, перекошена морда Дейка, що підбіг до краю, земля, яка стрімко наближалася. Серце, що стиснулося, і раптова відсутність будь-якого страху.

Згрупувавшись, я перекинулася. Ну хоч спробувати, розплющуся – так і буде.

Вже насувалися перші літмобілі, але мене дивним чином знесло повз них. Хоча, я на місці Дейка забезпечила б їх сітками. Все-таки не найкращий з нього стратег.

Неясний, але дуже знайомий гул змусив стрепенутися, озирнутися і майже пошкодувати про стрибок. Я відчайдушно забарахтала руками, намагаючись загальмувати, коли звідкись знизу назустріч злетіла чорна точка металевого відливу з блискучими синіми візерунками.

Вона наближалася, вдивляючись знайомим сталевим поглядом, чорні шипи по хребту і на лапах, що відливали червоним біля основ, більше не здавались зайвими чи недоречними. Гарний звір з величезними крилами. Мій звір.

Я всією душею кинулася йому назустріч і з подивом виявила, що вдалося. Потік повітря підхопив, все тіло вибухнуло болем. Ошмітки одягу посипалися кудись униз, плечі і стегна пронизало, ніби до тіла запізніло дійшло, що його мало проткнути наскрізь. По-моєму, я заволала, але голос виявився незнайомим, якимось низьким та хрипким.

Серце зайшлося в панічній істериці, Дрон, наближаючись, чомусь зменшувався, очі сльозилися, а де поділися земля та вежа, я взагалі не могла збагнути.

«Оборот?» – дійшло із запізненням. Я витягла руки, роздивляючись. Лапи. Не котячі, пес дери! Руді, але величезні та лускаті. Золоті в сонячних променях.