Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Спальня герцога

"Ек плющить Сандра", — подумала я, намагаючись вибратися з міцних обіймів.

Скоро вже світанок, а він тільки заспокоївся.

Де ж це і як я завинила, що він мене своєю власністю оголосив та ще й усю ніч доводив це?

Ой, як все тіло ломить, та ще й пити хочеться неймовірно.

Озирнувшись у пошуках рятівної карафи з водою, я знайшла лише її абсолютно порожнього двійника.

Так, ми ж її вдвох з Альбертом ще в середині ночі висушили.

Розуміючи, що тепер за водою доведеться йти на кухню, яку потрібно спочатку знайти, я поспішила вдягнутися.

Як на зло, покрив залишився в моїй спальні, а надіти змучену бальну сукню самостійно не було можливим. Та й навряд чи вдасться колись надіти її після того, що Альберт з нею створив.

Єдиним варіантом залишилася сорочка Альберта, яка насилу, але все ж таки діставала мені до середини стегна.

Неймовірними зусиллями розшукавши в темряві свої трусики та натягнувши їх, я, намагаючись переконати себе, що всі нормальні люди в такий час сплять, а тому не можуть застати мене в коридорі, вирушила на пошуки кухні.

Ось чому вони досі не винайшли ліхтарів? Обурювалася я, навпомацки крадучись темним коридором.

Я розумію, пожежна безпека не дозволяла на ніч залишати запалені свічки й тому подібне, але мені від цього не легше. Як я тепер знайду дорогу на кухню, яка, мабуть, знаходиться десь у північному крилі на першому поверсі? Все ж таки в замку було простіше хоча б тому, що він був значно меншим.

Стукнувшись пару разів о щось коліном і один раз плечем, я, нарешті, дісталася сходів.

Тепер потрібно спуститися та повернути праворуч, потім не переплутати й потрапити до потрібного коридору.

— Час наближається, — почула я скрипучий голос звідкись знизу.

Слідом пролунав неголосний гуркіт, і перед сходами виникла величезна куля блакитного полум'я. Всередині якої була відьма Веста.

— Я обіцяла служити тобі, тому попереджаю. Скоро тобі доведеться прийняти рішення, від якого залежатиме твоє життя. Я попереджала тебе, не закохуйся в нього.

— Ай, Весто, — роздратовано похитала я головою, вже спокійно спускаючись освітленими синім світлом сходинками. — Про яке кохання ти говориш? Нісенітниця несусвітна. Заспокойся. Я і кохання несумісні. Краще покажи, де кухня в цьому лабіринті — пити хочу жахливо, та й поїсти не завадило б.

Веста, окинувши мене холодним поглядом, спокійно попливла у своїй кулі вперед коридором, я задоволена пішла за нею.

— Вчасно ти з'явилася, я б тут до ранку блукала та всі ноги б собі збила.

Кухня виявилася великою. Навіть надто великою.

Довго шукала, де набрати води, й мимоволі чортихнулась.

Тут же п'ють воду, в якій і миються. Я не на Землі, могла спокійно зі спальні герцога піти у ванну й там напитися води з-під крана.

О, технічний прогрес! О, техногенна катастрофа! Не дай цьому світу повторити наші помилки!

Подумавши трохи, згадала, що хотіла ще й щось пожувати.

— Весто, — покликала я відьму, — їсти хочеш?

— Не відмовлюся, — помітно повеселішала відьма.

— Тоді нумо шукати разом, чим тут можна поживитися.

Ми вдвох почали ритися у всіх шафках. В результаті знайшли хліб, сир, овочі, шинку та різну зелень.

Збудувавши два величезних сандвіча, один простягла відьмі, а за другий взялася сама.

Давно не жувала бутербродів. Смакотища!

— Чуєш, Весто, — звернулася я до відьми, залазячи попою на стіл, — я тут подумала, адже ти все знаєш.

— Майже, — трохи подумавши, відповіла відьма. — Є речі, які навіть від мене приховані, а є ті, що я не можу розкрити, є те, що я знаю, але не можу пояснити.

— Та це я вже зрозуміла, — відмахнулась я від такого докладного пояснення. — Ти мені краще скажи, я, як джерело, можу керувати своєю силою?

— Дивлячись, що ти маєш на увазі, — відьма запустила свої довгі гострі зуби в сандвіч і блаженно прикрила очі — бутерброд їй дуже сподобався.

— Я маю на увазі всякі там магічні штучки. Ну, наприклад, творити вогонь як Альберт.

— Ні, магічних дій робити ти не можеш. Ти джерело, ти даєш, а не використовуєш.

— Тоді як я змогла омолодити Альберта? І чому він стверджує, що я можу керувати силою? — Продовжила я допит.

Відповідь відьми мене дуже засмутила, але надія все ж таки залишилася.

— Ти можеш нею керувати, — задумавшись, відьма відклала сандвіч, — якщо ти вкладаєш в силу свої емоції або бажання, вона змінює свою дію, але все одно залишається силою. Ти просто змінюєш річище, яким вона тече.

— Тобто зцілювати я можу, — постаралася зробити зрозумілий для себе висновок.

— Це не зцілення. Якщо ти хочеш комусь допомогти, як, наприклад, ти зробила зі мною, то, даючи силу, ти ніби кажеш їй, що вона має зробити. І це сила робить. Але той, кому ти силу дала, будь-якої миті може перенаправити її, куди захоче.