Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Тобто тебе я не омолоджувала? — уточнила я.

— Не зовсім. Сила мала задатки омолодження, але дуже слабкі, мені довелося застосувати відьомську магію, щоб довести почате тобою до кінця. Це як борошно з якого роблять хліб. Ті даєш мені біле борошно для тістечок, але я можу спекти з нього хліб. А як би ти дала мені житнє борошно, я б тістечка з нього не спекла. Але могла спекти житній пиріг з кропивою. Солодкий і смачний як тістечка.

— Тобто, місцевим джерелом молодості мені не бути, — зробила я висновок, розмірковуючи, як піднести цю новину королеві-матері, коли розкриється, хто причина омолодження Альберта.

Яка нормальна жінка не захоче скинути кілька десятків років? Тим більше така жінка.

— Тільки якщо в тебе буде дуже сильне емоційне піднесення й сам об'єкт буде магічно досить сильним.

— Ти знову натякаєш на мої почуття до Альберта? — відьма вже почала мене конкретно діставати цією своєю нісенітницею.

Те, що я з ним сплю, зовсім не означає, що кохаю його. Це взагалі нічого не означає. Може мені просто так зручно. Подобається — ще не означає закохалася.

Відьма виразно подивилася на мене, тож я вирішила плавно змінити тему:

— А Альберт дужий маг?

— Так, — коротко відповіла Веста, не зводячи з мене очей.

— А… — але домовити наступне питання я не встигла, оскільки синій вогонь різко зник, і я опинилася у темряві.

І що це значить?

Відповіддю мені послужив звук чітких кроків, які, мабуть, наближалися до мене.

Я сиділа, не рухаючись, сподіваючись, що в темряві мене не помітять, і якщо це просто кухар прокинувся подивитися, хто вночі господарює на його кухні, я зумію втекти.

Даремно сподівалася.

Просто перед моїм носом спалахнуло полум'я, тож ​​я мимоволі відсахнулася.

— І що ти тут робиш? — пролунав глухий голос Альберта.

Полум'я плавно ковзнуло вбік, дозволяючи нам побачити одне одного.

А подивитись було на що. Принаймні на мене.

В одній сорочці, застебнутій всього на пару ґудзиків, попою на столі, ще й сиділа я при цьому поклавши одну ногу під себе. А найголовнішим було те, що я вчепилася в наполовину з'їдений сандвіч обома руками.

— Їм, — відповіла я, подумки проклинаючи Весту.

Могла б попередити, зараза така. Напевно ж, знала, що він іде сюди.

Альберт з цікавістю зиркнув на мій бутерброд, безпардонно забрав його й, оглянувши з усіх боків, відкусив.

— Смачно, — промимрив він, жуючи. — Чому кухар раніше такого не готував?

— Бо це мій бутерброд! — обурилася я, дивлячись як Альберт не збирається повертати моє творіння, з захопленням поглинаючи його. — І я його робила собі.

Взагалі-то я вже наїлася, але сам факт того, що мене таким зухвалим чином об'їли, виводив із себе.

Цей сандвіч, між іншим, мій вищий кулінарний витвір. Я за своє життя жодного разу навіть яєчні не засмажила, а тут самостійно приготовлений цілий бутерброд!

Альберт здивовано та з якоюсь щенячою жалістю в очах подивився на мене:

— Тобі що, шкода для мене?

— Ні, — чесно зізналася я, — просто міг би попросити, а не одразу забирати.

— А ти, виявляється, жаднюга, — по-дитячому спідлоба глянув він на мене.

— Коли справа стосується того, що моє, я будь-кому горлянку перегризу.

— Я теж, — з розумінням кивнув Альберт і додав, — тому я дуже злий, що це моє покинуло моє ліжко й голе сидить на столі в приміщенні, в яке можуть зайти слуги далеко не жіночої статі.

Я відкрила було рота, щоб обуритися, але Альберт, прикінчивши мій сандвіч, згріб мене в оберемок і поніс назад до спальні.

— Аль, — тихенько покликала я Альберта, поки він ніс мене сходами, — адже ми вже начебто з'ясували, що я не річ…

— Угу, — спокійно буркнув Альберт.

— А тому не можу будь-кому належати…

— Угу, — все те ж спокійне у відповідь.

— Що я вільна жінка… — продовжувала я обережно гнути свою лінію, — і ми маємо вільні стосунки…

Альберт до цього часу доніс мене до ліжка, уклав на нього, зняв з мене свою сорочку та роздягнувшись сам, міцно зафіксував мене у своїх обіймах. Закопавшись у моє волосся, видихнув у вухо:

— Мрій.

І заснув! Цей гад заснув!

Постає питання, перед ким я всю дорогу розпиналася? 

Мужлай!