Читати книгу - "Бог Дрібниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
20
Мадраський поштовий
І ось він, Еста Самотній, на Приморському вокзалі у Кочині, у потязі, біля заґратованого вікна. Амбасадор Е. Пелвіс. Жорно з зачосом. І зеленохвильне, каламутне, грудкувате, водоростеве, пливке, бездонно-донне відчуття — всередині. Підписана його іменем дорожня скриня — під сидінням. Судки, де лежать бутерброди з помідором, і термос фірми «Іґл» з орлом — на відкидному столику.
Пані, яка сиділа поруч і щось жувала, сама у зелено-пурпуровому канджіварамському сарі та з діамантами, що блискучими бджілками загніздилися обабіч носа, простягнула йому коробку з жовтими ладду[65]. Еста похитав головою. Жінка всміхнулась і заходилася його вмовляти, а її добрі очі за скельцями окулярів перетворилися на вузенькі щілинки. Вона прицмокнула губами і сказала тамільською: — Скуштуй одну. Дужжже солодкі.
Ромбо мадуран.
— Солодкі, — докинула англійською її старша донька, приблизно Естиного віку.
Еста знову похитав головою. Пані розкуйовдила йому волосся і зіпсувала зачіс. Її сім’я (чоловік і троє дітей) уже вгощалися. Великі круглі крихти з жовтих ладду падали на сидіння. Під підлогою потяга загуркотіло. Синє нічне світло ще не горіло.
Маленький син пані з ладду ввімкнув його. Пані з ладду вимкнула. І пояснила дитині, що те світло потрібне тоді, коли всі ляжуть спати. А не тоді, коли ніхто ще й гадки не має лягати.
Геть усе у вагоні першого класу було зелене. Сидіння — зелені. Полиці для спання — зелені. Підлога — зелена. Ланцюжки — зелені. Щось — темно-зелене, щось — світло-зелене.
«Для екстреної зупинки потягнути за ланцюжок», — писало зеленими літерами на табличці.
«Ялд їонертске икнипуз итунгятоп аз кожюцнал», — пропливло зеленими думками в голові у Ести.
Крізь ґрати на вікні Амму дотягнулася до його руки.
— Гляди, не загуби квиток, — сказали її уста. Уста, які щосили намагалися не заплакати. — Потім його перевірятимуть.
Еста кивнув, дивлячись униз на обличчя Амму, задерте вгору, до вагонного вікна. На Рахель, дрібненьку й потемнілу від вокзального бруду. Їх трьох поєднувало чітке (хоча й у кожного своє) усвідомлення: вони любили одного чоловіка. І залюбили його аж до смерті.
Про це у газетах не писали.
Минули роки, доки близнюки зрозуміли, яку роль відіграла Амму в усьому, що трапилося. На похороні Софі-моль і в ті дні, які передували від’їзду Ести, вони бачили її припухлі від сліз очі, проте з дитячим егоцентризмом вважали, що все це — цілковито їхня провина.
— З’їж бутерброди, доки свіжі, — сказала Амму. — І не забувай писати.
Вона швиденько оглянула Естину руку і з-під нігтя на великому пальці добула-таки чорний серпик бруду.
— І дбай там про моє серденько замість мене. Поки я не приїду і його не заберу.
— А коли, Амму? Коли ти по нього приїдеш?
— Скоро.
— Але коли? Коли саме?
— Скоро, серденько. Як тільки зможу.
— Через місяць і ще місяць? Так, Амму? — свідомо відтягуючи той день якомога далі, щоб почути від Амму: «Скоріше, Есто, звісно, що скоріше. Подумай сам. Як же твоє навчання?».
— Як тільки знайду роботу. Як тільки зможу поїхати звідси і десь влаштуватися, — сказала Амму.
— Але ж так я не дочекаюся ніколи!
Хвиля паніки. Бездонно-донне відчуття.
Пані з ладду поблажливо підслуховувала.
— Дивіться, як гарно він говорить англійською, — мовила вона своїм дітям по-тамільськи.
— Так я не дочекаюся ніколи, — задерикувато повторила її старша донька. — Ніколи. Ні-ко-ли.
Під «ніколи» Еста мав на думці тільки, що до цього ще страх як далеко. Що це буде не ось-ось, не скоро.
Кажучи «ніколи», він аж ніяк не думав про «ніколи».
Проте саме це слово злетіло тоді йому з язика.
Так я не дочекаюся ніколи!
І саме на цьому слові його й упіймали.
Хто?
Держава.
Яка стрімголов посилає людей туди, де їх уже навчать поводитися як слід.
Так чи інак, саме це слово вилетіло в нього тієї миті.
Ніколи. Ні-ко-ли.
Тож саме він завинив у тому, що далекий чоловік, який жив у грудях Амму, перестав кричати і затих. І в тому, що вона померла у дешевому готелі, і поряд не було нікого, щоб лягти ззаду і з нею поговорити.
Бо ж саме він промовив ці слова.
Але ж, Амму, так я не дочекаюся ніколи!
— Есто, не говори дурниць. Це буде скоро, — сказали уста Амму. — Я стану вчителькою і відкрию школу. А ви з Рахеллю там учитиметеся.
— І це буде нам по кишені, бо та школа буде наша! — вигукнув Еста зі своїм невигубним прагматизмом. Адже не можна проґавити шанс. Безкоштовні поїздки автобусом. Безкоштовний похорон. Безкоштовна освіта. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум.
— У нас буде свій дім, — мовила Амму.
— Невеликий, — уточнила Рахель.
— А в нашій школі будуть класи з класними дошками, — докинув Еста.
— І крейда.
— І справжні вчителі.
— І справедливі покарання, — сказала Рахель.
З усього цього й складалися їхні мрії. У той день, коли Есту Повернули. З крейди. Класних дощок. Справедливих покарань.
Вони не просили відпустити їх непокараними. Просили тільки, щоб кара була сумірна зі злочином. А не скидалася на шафу з вбудованою спальнею. Де можна збавити й ціле життя, блукаючи лабіринтом полиць.
Потяг без попередження рушив. Дуже тихо.
Зіниці в Ести розширилися, і він уп’явся нігтями в руку Амму, яка спершу йшла, а потім уже й бігла поряд з вагоном, бо мадраський поштовий поволі набирав швидкість.
З Богом, дитино, серденько моє. Я скоро по тебе приїду!
— Амму! — скрикнув Еста, коли вона почала вивільняти руку з чіпких пальчиків, по одному відриваючи їх від себе. — Амму, мене нудить!
Його голос зірвався на жалібний зойк.
Малий Елвіс-Пелвіс із особливим вихідним зачосом, тепер розкуйовдженим. І в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.