Читати книгу - "Таємничий острів"

— А ви впевнені, що це людина або що воно було колись людиною? — запитав Пенкроф журналіста.

— На жаль! Сумнівів тут не виникає, — відповів журналіст.

— так це і є потерпілий з корабля? — вигукнув Герберт.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — але нещасний втратив людську подобу!

Журналіст мав рацію. І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною істотою, самотність перетворила його на звіра, а не просто на дикуна. Він гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м’ясо. Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. Вінбув спритний, ставний, але, і мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим.

Гедеон Спілет заговорив з ним. Але він, здавалося, нічого не зрозумів і начебто навіть не почув… І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще не цілком згас.

А тим часом бранець не відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв’язували його. Можливо, він скорився, побачивши людей, — побачивши собі подібних? Або який-небудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо, але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеон Спілет сказав:

— Ким би він не був, чим би не займався в минулому і що б з ним не сталося в майбутньому, наш обов’язок — відвезти його на острів Лінкольна!

— О, звичайно, — підхопив Герберт, — і можливо, нам вдасться, оточивши нещасного турботами, розбудити його розум!

— Душа не вмирає, — сказав журналіст, — і нам віддячиться, якщо просвітлимо розум Божого створення.

Пенкроф із сумнівом похитав головою.

— В усякому разі, варто спробувати, — продовжив журналіст, — хоча б з почуття гуманізму.

Дійсно, такий був обов’язок кожної людини і християнина. Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок.

— Що ж, розв’язувати мотузки чи ні? — запитав моряк.

— Можливо, він піде з нами, якщо розв’язати йому ноги? — запропонував Герберт.

— Спробуймо! — погодився Пенкроф.

І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв’язаними. Він підвівся і навіть не спробував утекти. Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався.

За порадою журналіста, бранця повели до хатини. Колоністи сподівалися, що свідомість його проясниться, коли він побачить свої речі. Можливо, досить іскорки, щоб розбудити його затемнений розум, щоб воскресити згаслу душу.

До хатини було недалеко. Мандрівники опинилися там за кілька хвилин; бранець, здавалося, потрапив у незнайомі місця, він немов не усвідомлював, що прийшов додому!

Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе на острівці, перетвореному для нього на в’язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум.

Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум’я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі.

Спочатку полум’я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим.

Тож, очевидно, одне тільки й залишалося — відвести бранця на борт «Бонадвентура»; колоністи так і вчинили, і вартувати, його погодився Пенкроф.

Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це на судно; «Бонадвентур» готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив.

Бранця помістили до каюти на носі, і він сидів там спокійно, мовчки, немов глухонімий.

Пенкроф запропонував йому поїсти, але він відштовхнув варене м’ясо, від якого, звичайно, вже відвик. І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з’їв жадібно, як звір.

— Невже ви думаєте, що розум його проясниться? — запитав Пенкроф, із сумнівом похитавши головою.

— Припускаю, — відповів журналіст, — завдяки нашим турботам, тому що він став таким від самотності, а відтепер він не буде самотній.

— Очевидно, бідолаха вже давно втратив усяку людську подобу, — зауважив Герберт.

— Припускаю, — знову сказав Гедеон Спілет.

— Скільки йому може бути років? — запитав юнак.

— Важко визначити, — відповів журналіст, — адже обличчя в нього приховане густою бородою, але він не молодий: думаю, що йому принаймні п’ятдесят років.

— Чи помітили ви, містере Спілет, як запали в нього очі? — запитав юнак.

— так, Герберте, і повинен додати, що в очах у нього світиться думка, хоча за його зовнішністю і не скажеш, що він розумна істота.

— Ну, побачимо, — вимовив Пенкроф. — А цікаво, як поставиться Сайрес Сміт до нашого дикуна. Поїхали по людину, а привезли страховисько. Нічого не вдієш!

Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв’язали. Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти.

Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для «Бонадвентура», але море розбушувалося, що провіщало важке плавання.

О п’ятій годині ранку знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна.

У перший день плавання не сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. Можливо, він згадував службу на кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай.

Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло «Бонадвентуру». Хвилі шпурляли бот. Пенкрофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер не зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора.

Дійсно, 17 жовтня ранком минуло дві доби відтоді, як «Бонадвентур» вийшов у море, а ніщо не вказувало на близькість острова. Втім, було неможливо