Читати книгу - "Таємничий острів"

Минула ще доба, а земля все не з’являлася. Дув східний вітер, і море бушувало. Раз у раз доводилося маневрувати вітрилами бота, який заливало хвилями, брати рифи, часто змінювати курси, йдучи короткими галсами. Сталося так, що 18 жовтня «Бонадвентур» повністю накрила хвиля, і якби мореплавці заздалегідь, з обережності, не прив’язали себе на палубі, їх змило б в океан.

Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту.

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет завмерли від здивування, але дали йому волю.

Однак вони вскочили у халепу; моряк побоювався, що вони загубилися в безмежному морі, що їм не доплисти до острова!

Ніч з 18 на 19 жовтня випала темна і холодна. Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, «Бонадвентур» уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю.

Ні Пенкроф, ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. Вони не спали і з напруженою увагою вдивлялися в море: якщо острів Лінкольна неподалік, він відкриється на світанку, якщо ж «Бонадвентур» віднесло течією і вітром, то майже неможливо визначити правильний курс.

Пенкроф, надзвичайно стривожений, одначе, не сумував, тому що він був загартований і душу мав стійку; стоячи за штурвалом, він вдивлявся в густий морок, що оточував суденце.

Близько другої години ночі він раптом підхопився з криком:

— Вогонь! Вогонь!

І справді, яскравий сніп світла з’явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях.

Бот відхилився далеко на північ; Пенкроф узяв курс на вогонь, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Повернення. — Суперечка. — Сайрес Сміт і невідомий. — Порт Повітряної кулі. — Треті жнива. — Вітряний млин. — Борошно і хліб. — Самовідданість інженера. — Іспит. — Сльози

Наступного дня, 20 жовтня, о сьомій годині ранку, після чотириденного плавання «Бонадвентур» обережно причалив до берега біля гирла ріки Віддяки.

Сайрес Сміт і Наб, стривожені негодою і довгою відсутністю друзів, на світанку піднялися на плато Круговиду і, нарешті, побачили довгоочікуваний «Бонадвентур».

— Слава Богові, вони повернулися! — вигукнув Сайрес Сміт.

А Наб з радості кинувся танцювати, закрутився, плескаючи в долоні і голосно повторюючи:

— Ох, хазяїне, хазяїне!

І ця пантоміма виглядала зворушливіше будь-яких пишних промов!

Спочатку інженер, порахувавши людей на палубі «Бонадвентура», вирішив, що Пенкроф не розшукав на острові Табора людини, яка пережила аварію корабля, або що нещасний відмовився розстатися зі своїм острівцем і змінити одну в’язницю на іншу.

І дійсно, на палубі стояли тільки троє: Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет.

Коли судно причалило, інженер і Наб уже чекали друзів на березі, і не встигли мандрівники ступити на землю, як Сайрес Сміт сказав:

— Ми дуже тривожилися за вас, друзі мої: ви запізнилися. Чи не сталося з вами якого-небудь лиха?

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — навпаки, все цілком благополучно. Зараз усе вам розповімо.

— Одначе вам не вдалося нікого знайти; ви втрьох вирушили, втрьох і повернулися.

— Перепрошую, містере Сайрес, — заперечив моряк, — нас четверо.

— Ви знайшли жертву катастрофи?

— так.

— І ви його привезли?

— так.

— І він живий?

— так.

— Де ж він? Хто він такий?

— Він — людина, або, точніше, колись був людиною! — вимовив Гедеон Спілет. — Ось і все, Сайресе, що ми можемо вам сказати!

І друзі негайно ж переповіли інженеру все, що сталося з ними під час подорожі. Розповіли про свої пошуки, про те, як знайшли на острівці одну-єдину хатину, давно покинуту, як, нарешті, потрапив у полон той, хто зазнав аварії корабля, і, здавалося, не належав більше до роду людському.

— Ніяк не зрозумію, чи добре ми вчинили, що привезли його сюди?

— Звичайно, добре, Пенкрофе, — жваво відгукнувся інженер.

— Але це ж божевільний!

— Припускаю, одначе: всього кілька місяців тому це була така ж людина, як ми з вами. Хто знає, що станеться з тим з нас, хто, переживши друзів, залишиться на самоті на цьому острові? Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, думаю, самотність швидко доводить людину до божевілля, якщо бідолаха дійшов до такого стану.

— Але, містере Сайрес, — вигукнув Герберт, — чому ж ви думаєте, що нещасний здичавів усього лише кілька місяців тому?

— Тому що записка, знайдена нами, написана недавно, а скласти її міг тільки він, — відповів Сайрес Сміт.

— Або його товариш, померлий недавно, — додав Гедеон Спілет.

— Це неможливо, люб’язний Спілете.

— Чому ж? — здивувався журналіст.

— А тому, що в записці згадувалися б дві особи, — пояснив Сайрес, — у ній же говориться лише про одного потерпілого..

Герберт кількома словами переповів те, що сталося на зворотному шляху, як до бранця повернувся розум у ту мить, коли скажений шквал немов розбудив у ньому моряка; юнак звернув особливу увагу Сайреса Сміта на цей цікавий факт.

— так, Герберте, — відповів інженер, — ти маєш рацію, надаючи великого значення цьому факту. Нещасного можна вилікувати, тому що він позбувся розуму, піддавшись розпачу. Тепер же він житиме серед людей, і раз у ньому ще є душа, ми зцілимо його.

Привезеного з острова Табора бранця із глибоким жалем роздивлявся інженер, а Наб — з великим подивом, коли того вивели з каюти, що знаходилася на носі судна; ступивши на землю, він спробував вирватися й утекти.

Але Сайрес Сміт підійшов до нього і, владним жестом поклавши йому руку на плече, подивився на нього з невимовною добротою. І нещасний, немов підкоряючись якійсь силі, затих, опустив очі, похнюпився і перестав пручатися.

Усіма покинутий бідолаха! — прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за бранцем. Судячи із зовнішності, у жалюгідній цій істоті не залишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само як перед цим і Гедеона Спілета, вразив якийсь невловимий проблиск думки в його очах.

Вирішили оселити бранця, або невідомого, як відтепер почали називати його нові побратими, в одній з кімнат Гранітного палацу, звідки він не міг утекти. Бранець, не пручаючись, увійшов до незнайомого для нього житла, тому поселенці острова Лінкольна почали сподіватися, що, оточивши його турботою, вони одного дня матимуть нового товариша.

За сніданком, приготованим Набом нашвидкуруч, тому що журналіст, Герберт і Пенкроф помирали від