Читати книгу - "Том 7"

class="sup">87. Ha бучних пишних похоронах було сила людей: родичі, близькі, знайомі, товариші князя. Видно, що в світі його любили! Князь Іван урвав мінутку од візитів вільну, щоб одпровадити друга на вічну путь; графиня Рубецька ледве знайшла час межи прийомами і конференціями з кравчинями, але все ж «сочла долгом»... Княгиня Чагуріна забула йому гріх mesailliance 88 і прибула з другого кінця міста. Багато людей було в сумному поїзді, і які всі вони поважні,— поважність, либонь, може замінити смуток. Як спускали труну, то деякі пані навіть хусточки повитягали,— чого ж іще! Молода вдова стояла поруч з княгинею Карабазі та з баронесою. Жалобна гарячка не минула їй даром,— лице було бліде, під очима трохи посиніло, втомлений вираз був дуже подібний до смутку. Окрім того, їй завжди було гарно у чорному. Глибока жалоба, довгий чорний серпанок, плереди, перлиста слізка на оці, як се поетично! M-r Anatol присягався, що такої «інтересної вдівоньки» він ще не бачив зроду.

Смутна оруда скінчилась. M-r Anatol відпровадив Софію до її карети. Він так мило і зовсім не смутно говорив про «поезію смутку», що треба було хіба камінною бути, аби не глянути на нього скілька раз так, як поглянула Софія. Він досадив її в карету, і вона так сказала «тегсі» 89, і так подала ручку, що треба було мати залізну силу волі, аби не поцілувати ту зграбненьку смутну рученьку. Та хтозна, чи помогла б що та залізна сила волі, якби в кареті не сиділа поруч із Софією княгиня Карабазі. О, її чорні очі мають гострий погляд!.. Карета рушила, з грудей Софії вирвалося зітхання — полегкості! Тепер їй зовсім не здавалось, що вона така безпорадна й безпомічна в світі. Ні, їй здавалось навіть, що «світ» її любить,— він же доказав се сьогодні, зібравшись так численно. Що ж, «бідний Борис» був уже в таких літах, але думка про «бідного Бориса» не конче їй подобалась тепер — то вже речі минулі! Тепер нове життя, нове, і може навіть краще воно буде, ніж досі: незалежність, блискуче положення в світі, а може й нові тріумфи, нове щастя; сі мрії любі, хоч і невиразні ще, літали й кружляли над схиленою голівкою Софії, не лякаючись довгих чорних серпанків, що спадали з тієї голівки. Акомпані-ментом до тих мрій була розмова Карабазі. Карабазі своєї ролі дорадниці-менторки. Вона докладно навчала Софію про всі жалобні конвенанси, про deuil і demi-deuil1; як їй належить дедалі помалу переходити від чорної барви до сірої, далі до лілової і т. д., коли можна буде їздити на petites soirees 2, коли в концерти, в театр. Княгині було дуже цікаво викладати недавно виучений кодекс світових конвенансів перед молодою неофіткою, що слухала так уважно, покірно і без критики. За розмовою незчулися, як стали біля Софіїного дому. Княгиня легко згодилась на просьбу Софії не покидати її так хутко. Легким кроком побігли вони сходами угору, в прихожій зустрів їх лакей з трохи заклопотаною міною. «Прошу ясної пані,— несміло звернувся він до Софії,—- там пані дожидають троє панів».

Софія розсердилась і спаленіла.

— Як ти смів без мене когось пускати до салону, що се ще за звичаї повелись?

— Вибачте, ясна пані, ті панове намагалися, казали, що мусять конче бачитись, що будуть ждати хоч до вечора, що мають справи...

Софія раптом зблідла, либонь, якась тривожна думка їй з’явилась.

— Ну, досить вже розмови. Нічого робить, але щоб на другий раз сього не було.

В салоні справді проходжувалось троє якихсь людей орієнтального і зовсім не аристократичного виду. Вгледівши Софію, вони підійшли, злегка склонились їй і Карабазі і промовили.

— Вибачайте, що наприкряємось. Ми кредитори покійного князя, хотіли б вияснити деякі справи.

При слові кредитори в очах княгині Карабазі спалахнув огник. Вона положила руку на плече Софії і лагідненько сказала:

— Chere ашіе 3, я мушу вас покинути?

1 Траур і напівтраур (франц.).— Ред.

2 Маленькі вечори (франц.).— Ред.

3 Моя люба (франц.).— Ред.

— Ні, чого ж, я думаю ви згодитись тільки мінуточку поскучати,— мовила Софія з силуваним усміхом, потім звернулась до кредиторів,— може ми перейдем до кабінету?

— Ну, для чого ні? Можна переходить.

— Pardon, chere princesse! 1 На хвилинку!

Тільки що зачинилися двері кабінету за Софією з кредиторами, Карабазі котячим кроком до дверей і притулила вухо до прогонича. Очі їй блищали від цікавості. В кабінеті говорили приглушеними голосами, тільки від часу до часу виривався в Софії голосніший поклик, але Карабазі мала гострі слухи.

— Може вам відомо, княгине, які справи мав покійний князь із нами? — питав один з кредиторів.

— Так... не зовсім, почасти...

— Отже ми прийшли, щоб вас про все повідомити і запитати, коли ви можете віддати нам довжок вашого мужа.

— Я не знаю, се буде залежати...

— Від великості довгу? так?

— Так.

— Ну, ми зараз вам викладемо.

Карабазі слухала з цілої сили той потік чисел, що там шумів у кабінеті, але трудно було дійти ладу, кредитори одно другого перебивали, говорили швидко і тільки чути було: за май... за март... З тис... 4 тис... се виносить процент... і т. далі. Тихий голосок Софії часами виринав серед того гомону і знов потопав у ньому. Карабазі аж на пальці ставала, наслухаючи.

— Порахуйте! — врешті скінчили кредитори.

Софія мовчала.

— Може вам подати загальний рахунок?

— Так... ліпше...— згодилась Софія.

— Ох! — скрикнула стиха, либонь вгледівши той загальний рахунок, далі знов стало тихо.

— Ну що ж, княгине, як же буде справа? — обізвався кредитор.

— Що ж, я не можу сплатити вам таких великих грошей. Що ж се таке? Звідки такий великий довг?

— Великий? Звідки такий великий довг? Ну2 порахуйте самі!

Софія на се не відповідала. Далі почала:

—