Читати книгу - "Том 7"

— Як не буде? Мусить бути, ви мусите сплатити, ви повинні сплатити!

— Я не можу сплатити!

— Не можете? Як то не можете? А як же буде?

— Не знаю...

— Не знаєте? Ну то ми знаємо! Ми будем подавати

іск!

— Як то? Що се?

— Так! Подамо на суд! Ви мусите сплатити, а ні, то ми витребуємо судом з вас гроші.

Софія мовчала.

Кредитори постояли, перемовились межи собою, далі, мовивши «до побачення», вийшли з кабінету. Карабазі ледве встигла відскочити від дверей перед раптовим од-чиненням.

Софія стояла який час, спершись руками на стіл, і думала: «Подадуть іск... подадуть іск... Що ж се буде? Як же се?.. А, нічого! Де я їм візьму!.. Напишу таткові, він порадить. Якось-то буде!» Вона провела рукою по чолі, злегка усміхнулась і вийшла до салону.

«Pardon!» 1 — почала, виходячи, але раптом замовкла — княгині Карабазі не було в салоні.

VII

Хутко рознеслася вість про маєткову руїну покійного князя. Карабазі днів три їздила з спеціальними візитами від знайомих до знайомих. І як блищав в очах їй вогник при цікавих розмовах з панями! Врешті, мало хто здивувався з її новини цікавої: врешті, се було давно сподівано. (Тут уступ остатній з V гл.)... Та що ж! Не така то ще й біда,— князь був чоловік старий, одинокий, остатній нащадок славного і маєтного колись роду, тепер той рід погас, маєток загинув, добре хоч ніхто не зостався дивитись на погибель свого родового маєтку. Так, ніхто не зостався... про Софію ніхто й не згадував, адже її не можна було навіть уважати за «когось», вона була просто незрозуміла folie 90 старого князя, яких же е gards2 могла вона вимагати від «світу»? — Ба! коли б же то Софія знала всі ті «світові звичаї»...

Софію чимало здивувало те, що Карабазі так хутко і несподівано зникла з її салону. Але вона розважилась думкою, що, певне, Карабазі зробила се задля делікатності. «Вона має делікатне чуття щирого друга, вопа знала, що мені якось ніяково було б перед нею, якби вона зосталась тут слухати сії дурної розмови з кредиторами.

О, вона особа з великим тактом!» Другого дня рано Софія пригадала собі, що мала вкупі з Карабааі поїхати ще в один магазин і ото вдалася до неї. Але слуга Карабазі сповістив, що княгині нема вдома і що, здається, княгиня мала обідати десь на місті. Тут не було ще нічого особливого, хіба тільки недотримання дружньої обіцяпки, але Софію неприємно вразило, коли вона, віддаляючись від дому Карабазі, побачила, як під’їхала карета княгині Ру-бецької до того таки дому, як Рубецька подзвонила, як їй було відчинено і — попрошено до господи... Се була перша осторога від «світу». Такий же прийом зустрів її теж у тітки князевої, потім ще прислужний світський поговір доніс їй, як тая тітка говорила, що один вид сії parve-nue 3 (себто Софії) приводить її до млості, як вона ненавидить cette bougeoise qui a fait la mine de ce pauvre cher Boris 4. Дехто, однак, приймав Софію ще-таки par conve-nance 5, але всякий признає, що з таких прийомів ані втіхи, ні потіхи. Золотий сон світської розкоші кудись зник, одкотився далеко і не було у Софії ні сили, ні спромоги завернути його. Тільки холодно й смутно було їй після сього пробудження.

Тим часом грошові справи стояли дуже погано: окрім деяких грошей, що вдалося постягати з комірників двох князевих кам’яниць, у Софії не було нічого, та й з тих комірних грошей прийшлося сливе половину віддати то слугам, що, власне, тепер заходились розщитуватись, то деяким дрібним кредиторам, крамарям та кравчиням, що, власне, тепер подали рахунки. Отже, зосталось Софії на

1 Безумство, захопленість (франц.).— Ред.

2 Уваг (франц.).— Ред.

3 Вискочки (франц.).— Ред.

(ФР1нТ).-РеГУ: ЯКа ПЄрЄТЕОрПЛа на РУ'ІПУ бідного Бориса

6 Пристойності ради (франц.).— peQ^

життя дуже мало, правда, що при теперішньому своєму жалобному стані вона й не потребувала дуже багато. Не се її гнітило, її гнітило се несподіване занедбання, се життя в затінку, що так міцно налягло на неї. Тепер вона часто по цілих днях сиділа в будуарі самотня, проходжувалась по холодному, немов порожньому, салоні, де свічада одбивали раз у раз її самотню постать, їздила самотня по вулицях шумливого, байдужого до неї міста,— і все самотня, і все занедбана!.. '

Так проходили дні, тижні, одностайно, нудно. Одного разу Софія їздила для розривки по місту, але не мала жадної розривки. Припадково проїздила вона біля дому баронеси. «Як я вже давно не була у неї. Правда, я її не дуже люблю, вона стара, капризна і гордовита. Але вона була колись другом бідного Бориса, вона, здається, була прихильна до нас. І Софія казала стати біля дому баронеси. Карета Карабазі тільки що од’їхала від рундука. «То Карабазі їздить вже до неї»,— подумала Софія, дивлячись услід тій кареті: «Проклята вискочка, як бачу, йде вгору!»

Баронеса прийняла її, як завжди приймала. їй нічого було changer d’e^ards !, бо вона одразу знала, як поставити себе проти Софії.

— Bonjour!91 — зустріла вона Софію таким тоном, неначе вони бачились одна з другою не далі, як вчора.— Як маєтесь?

Софія смутно усміхнулась.

— Правду сказати, не дуже добре! З того часу, як mon pauvre Boris 92 покинув мене...

— А, так, правда, я щось чула...

Софія з подивом глянула на неї: що вона чула? Невже чутка про сю «противну справу» дійшла і до неї? Софія поспішила промовити щось невиразне, щось ніби: ah, si! vous savez! 93

— He бентежтесь, моя люба,— провадила баронеса,— я не допитуюсь, се ваші справи, я не з таких, що лізуть у чужі інтереси. Passons cela 94. Як же провадили сей час?

— Ах, нудилась страшенно!

— Та-а-к? — протягла