Читати книгу - "Хто боїться смерті"

— Подивись на мене, — відповіла я, хоч і взагалі не хотіла, щоб він на мене дивився. — Як я можу почуватися…

— Нащо ти це зробила? — спитав він, більше не здатний стримуватися.

— Тому що я…

— Ти навіть не раділа, що жива. Тобі навіть не полегшало на серці через те, що ти знову нас побачиш! Ох, тобі справді підходить твоє ім’я, о!

Що я могла на це відповісти? Я про це не подумала. Це вийшло інтуїтивно. «І все ж тобі не вдалося», — прошепотів голос у моїй голові.

Зайшов Ссайку. Він був одягнений у довгий кафтан і штани, повністю прикриті довгим халатом із товстої матерії, наче перед цим подорожував. Щойно він побачив, що я прокинулася, його похмуре обличчя потеплішало. Він пафосно розкинув руки.

— Оце та-а-а-а-ак, вона прокидається і являє нам свою велич. З поверненням. Ми за тобою скучили.

Я спробувала всміхнутися. Мвіта пирхнув.

— Мвіто, що там у неї? — запитав Ссайку. — Доповідай.

— Вона… серйозно побита. Більшість відкритих ран зцілила, але їй не вдасться зцілити все своїми здібностями ешу. Це, певно, якось пов’язано з тим, як їх було завдано. Дуже багато глибоких синців. Щось неначе подряпало їй груди. У неї є опіки на спині… принаймні проявляється це як опіки. У неї розтягнута щиколотка і зап’ясток. Переломів немає. Зважаючи на те, що вона мені розповіла, я підозрюю, що їй буде боляче дихати. І місячні, коли вони почнуться, теж будуть болючими.

Ссайку кивнув, і Мвіта повів далі.

— Я обробив усе трьома різними мазями. Їй треба буде кілька днів поберегти щиколотку та зап’ясток. З початком місячних тиждень їй доведеться харчуватися печінкою пустельних зайців, бо кровотеча буде дуже сильною. Місячні в неї почнуться сьогодні через травму. Я вже домовився з Тінґ, щоб вона попросила когось із жінок набрати печінки та приготувати печеню.

Я вперше помітила, який у Мвіти змучений вигляд.

— І ще одне, — сказав він, узяв мене за праву руку й повернув її долонею догори. — Ось.

Ссайку взяв мене за руку та придивився до знака. З відразою втягнув повітря крізь зуби.

— А, це він на ній накреслив.

— З-звідки ви знаєте, що це… він? — запитала я.

— А куди ще ти стала б так поспішати? — запитав він і підвівся.

— Що це? — запитав Мвіта.

— Можливо, Тінґ знає, — сказав він. — У свої два роки ця дівчина вже читала мовами океке, ва і сіпо. Вона й це зможе прочитати. — Він погладив Мвіту по плечу. — Якби ж то у нас тут була така людина, як ти. Така чудова обізнаність із фізичним і духовним — рідкісний дар.

Мвіта хитнув головою й відповів:

— Моя обізнаність із духовним не така вже й чудова, оґо.

Ссайку захихотів і знову погладив Мвіту по плечі.

— Я повернуся, — пообіцяв він. — Мвіто, перепочинь. Вона вижила. А тепер піди потіш себе так, ніби ти теж вижив.

За кілька секунд після того, як Ссайку пішов, до нас прибігли Діті, Лую та Фанасі. Діті закричала й поцілувала мене в лоба. Лую залилася сльозами, а Фанасі просто закляк на місці й витріщився.

— Ані велика! — пробелькотіла Діті. — Вона, певно, дуже тебе любить.

Тут я мало не розсміялась.

— І ми тебе любимо, — додала Лую.

Фанасі повернувся й вийшов з намету, не сказавши жодного слова. Виходячи, він мало не зіткнувся з Тінґ. Вона спритно обійшла його і наблизилася до мене.

— Дайте подивитися, — сказала вона й відпихнула Лую та Діті.

— Що таке? — поцікавилася Лую, намагаючись зазирнути Тінґ за плече.

— Тс-с, — насварилася Тінґ, узявши мене за руку. — Мені потрібна тиша.

Вона опустила лице до моєї долоні й надовго вп’ялася в неї поглядом. Торкнулася символу й відсмикнула руку з шипінням, позирнувши на Мвіту.

— Що це? — одночасно спитали ми із Мвітою.

— Символ нсібіді. Не бозна-який. Але дуже-дуже старий, — пояснила Тінґ. — Він означає «жорстока отрута повільної дії». Погляньте, лінії вже почали рости. Вони протягнуться її рукою до серця й задушать його на смерть.

Ми із Мвітою придивилися до моєї руки. Символ залишався так само чорним, але тепер від його країв відростали тоненькі ниточки.

— Як щодо кореня аґу та пеніцилінової плісняви? — запитав Мвіта. — Можливо, якщо це поводиться як інфекція…

— Ти розумієш, що це не так, Мвіто, — відповіла Тінґ. — Це джуджу.

Вона зупинилася.

— Оньє, спробуй обернутися.

Попри всі ушкодження ця думка мене спокушала. Я відчувала це. Я вже не зможу обертатися на істот, на яких не оберталася раніше, проте могла стати, скажімо, грифом, зовсім не ризикуючи втратити саму себе, хоч скільки б ним лишалася. Я обернулася. Все виходило плавно, легко… поки я не дійшла до позначеної символом долоні. Вона ніяк не оберталася. Я доклала більше зусиль. Уявляю, якою я мала видаватися Діті та Лую, особливо Лую, яка ще ніколи не бачила, як я обертаюся.

Я вискочила за пов’язки, що спали з мене, в подобі яструба — тільки з рукою замість одного крила. Сердито крякнула, вистрибнувши зі свого одягу. Літати з однією рукою я не могла. Я поборола напад клаустрофобії, а тоді спробувала обернутися на іншу істоту — змію. Замість хвоста в мене була рука. На мишу я не змогла обернутися навіть частково. Спробувала обернутися на сову, яструба, пустельну лисицю. Що більше подоб я приміряла на себе, то гарячішою ставала моя рука. Я здалась і знову обернулася на саму себе. Моя рука закурилася смердючим димом. Я прикрилася рапою.

— Більше нічого не пробуй, — швидко попросила Тінґ. — Ми не знаємо, які будуть наслідки. Гадаю, у нас є одна доба. Дві години я буду радитись із Ссайку.

Вона встала.

— Одна доба до чого? — запитала я.

— До того, як він тебе вб’є, — сказала Тінґ і квапливо пішла геть.

Мене затрусило від ненависті.

— Я знищу цю людину незалежно від того, виживу чи загину.

«Тобі знову не вдасться», — прошепотів голос у мене в голові.

— Поглянь, що з тобою сталося, коли ти спробувала це зробити, — нагадав мені Мвіта.

— Я не думала, — відповіла я. — Наступного разу я…

— Правильно кажеш. Ти не думала,