Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Вони підскочили, зрадівши, що в них з’явилася якась справа.

— Тільки нічого не змішайте, — додав він.

— Ми знаємо, — відповіла Лую. — Ти не єдиний її друг.

— Як це взагалі в мене виходить? — запитала я Мвіту, коли вони пішли. — Аро ніколи не говорив про щось схоже на цю здатність до мандрів.

Мвіта зітхнув, відпускаючи свій гнів на мене, і здивував мене:

— Здається, я знаю чому.

— Отакої! — сказала я. — Справді?

— Це зараз не на часі, — відповів він.

— Мені залишилося жити двадцять чотири години, — обурилася я. — Коли ти збираєшся мені розповісти?

— За двадцять п’ять годин, — сказав він.

Розділ 48

Тінґ повернулася три години по тому. За цей час отруйні лінії видовжилися на три дюйми, а моя рука почала жахливо свербіти. Зайшли вождь Уссон і вождиня Сесса зі своєю донькою Еєсс. Дівчинка заскочила мені на коліна. Приховуючи біль, я дозволила їй нагородити мене міцним поцілунком у губи.

— Ти ніколи не помреш! — вигукнула дівчинка.

Інші люди приходили до мене з побажаннями здоров’я, приносячи харчі та олії. Вони міцно мене обіймали й тиснули руку — звісно, ту, на якій не було символу. Так, тепер, коли я «вивільнила» те, що в мені накопичилось, але повільно отруювалася тим, що напустив біологічний батько, мене стало можна торкатися. Ще вони приносили крихітні фігурки людей, виліплені з піску. Піднісши якусь із них до вуха, можна було почути тиху солодку музику.

Я почала по-справжньому усвідомлювати, що сталося під час моєї першої смерті. Світ довкола став яскравіший. Варто було Мвіті мене торкнутися, я здригалася. А коли мене хтось обіймав, я чула, як б’ється його серце. Мене обняв якийсь старий, і в його серці було чути сильний вітер. Мені закортіло торкнутися старого. Я могла зцілити його, не надто постраждавши, але дослухалася до застережень Тінґ: вона радила ні до чого не вдаватися. Всидіти на місці було дуже важко. «Але, попри всі ці знаряддя, Даїб іще живий, а я вмираю», — подумалося мені.

— Потерпи ще кілька годин, — порадив Мвіта. — Якщо ти встанеш зараз, нічого доброго з цього не вийде.

— Що ж, тут нам доведеться ризикнути, — промовив Ссайку на вході.

За ним увійшла Тінґ, а за нею — судячи з одягу, місцеві жриця та жрець Ані.

— Можливо, мені вдасться зупинити отруту, — сказала Тінґ.

Ми із Мвітою взялися за руки, та він одразу відсмикнув долоню.

— Ох, ненавиджу цю штуку, — сказав він, гнівно дивлячись на мою мічену руку.

— Вибач, — відповіла я.

— Буде непросто, — продовжила Тінґ. — І все, що станеться, буде незворотне.

Раптом мені захотілось істерично розреготатися. Коли вона сказала «незворотне», мене осінило. Я розв’язала частину головоломки. Бувши собою в майбутньому й сидячи в тій бетонній тюрмі, чекаючи на страту, я поглянула на свої руки. Вони були вкриті племінними символами… Нсібіді.

— Ти ж про це й подбаєш, хіба ні? — запитала я Тінґ.

Вона кивнула.

— За мною наглядатиме Ссайку. Жрець і жриця тим часом молитимуться. Боротьба словами зі словами. — Вона трохи помовчала. — Твій батько дуже могутній.

— Він мені не батько, — заперечила я.

Вона погладила мене по плечі.

— Та ні, батько. Але виховати тебе він би не зміг.

Готуючись до процесу, мені довелося прийняти очисну ванну. Мвіта роздобув великі ночви з пальмового волокна. Оброблені термічним гелем, вони були незгірші за будь-яку ванну з металу чи каменю. Мвіта і ще кілька людей набрали води на вловних станціях, прокип’ятили її й вилили у ночви для мене. Коли я повільно занурилась у гарячущу воду, мені защипало рани. Символ на моїй руці так шалено засвербів, що я ледве переборола в собі бажання роздерти на ній шкіру.

— Як довго мені тут лежати? — простогнала я. Вода солодко пахла травами, які дала мені Тінґ.

— Ще тридцять хвилин, — відповів Мвіта.

Коли я вилізла з ночов, моє тіло було червоне від жару. Я поглянула на три глибокі подряпини в себе на грудях, просто посередині. Даїб ніби хотів нагадати Мвіті про свою присутність. «Якщо я виживу», — подумала я.

Я ненавиділа Даїба.

Коли ми із Мвітою повернулися до намету Ссайку, всі були готові. Жрець і жриця вже молили Ані. Подумавши про Творця, який створив мене заново, і про те, що Ані — це недолуга людська вигадка, я роздратувалася. Але притримала язика, згадавши золоте правило науки бушу: хай сидить і орел, і яструб. Ссайку закрив за нами запону намету і провів по ній рукою. Всі звуки ззовні миттєво затихли. Тінґ сиділа на килимку, а біля неї стояла миска з дуже чорною пастою та лежали два килимки, на яких були намальовані якісь символи.

— Сядь отам, — сказала Тінґ. — Оньє, не вставай, поки це не буде зроблено.

Я все одно що сіла на розпечених і дуже жвавих металевих павуків. Хотілося кричати, і якби не Мвіта, я б закричала.

— Це символи. Вони цілком живі, — пояснила Тінґ. — Дай руку. — Вона придивилася до неї. — Воно поширюється. Оґасе, мені потрібні дві години захисту.

— Будуть, — відповів Ссайку.

— Захисту від чого? — запитала я.

— Від інфекції, — пояснила Тінґ. — Коли я тебе позначу.

— Якщо у мене скінчаться на це сили, я скажу, — пообіцяв Ссайку. — Я вже всіх попередив. Гадаю, дехто з них зрадіє можливості трохи поблукати без бурі.

Ссайку не міг одночасно захищати мене й підтримувати піщану бурю.

— Буде боляче, — попередила Тінґ і зупинилася, явно занервувавши.

— Якщо це спрацює, ти більше ніколи не зможеш зцілювати правою рукою.

— Що?! — верескнула я.

— Тобі доведеться користуватися для зцілення лише лівою, — промовила Тінґ. — Я… Я не знаю, що станеться, якщо ти скористаєшся правою. Вона повна його ненависті.

Вона взяла за руку Мвіту і сказала:

— Обійми її.

Мвіта обняв мене лівою рукою за талію, а праву поклав на плече. Поцілував мене у вухо. Я морально приготувалася. Я вже так багато пережила. Та все ж зберігала спокій. Тінґ узяла мене за праву руку й тицьнула в тильний бік долоні довгим