Читати книгу - "Війна з Росією"

не посміємо зазіхнути на їхню територію. Саме тому вони продовжують сміливо зменшувати чисельність військових у Калінінграді заради підкріплення своїх сил у країнах Балтії, щоб нарешті перемогти повстанців. Але наш план спрацює тільки в тому випадку, якщо цей англійський хлопець дійсно передає якісні розвіддані. Якщо він як командир групи зможе виконати свою роботу і якщо ми справді зможемо висадити в Калінінграді наших хлопців, а вони захоплять ракети без жодного пострілу, тоді, звісно... мем, тоді успіх забезпечено!

— Мені подобається той британський солдат, генерале. Розкажіть мені більше про нього. Як його звати?

16:00, вівторок, 6 липня 2017 року Приміщення Ради Північноатлантичного альянсу, штаб-квартира НАТО, Брюссель

— І на завершення: процес мобілізації сил для цієї операції проходить доволі успішно, і я хочу подякувати всім країнам за співпрацю між стратегічною штаб-квартирою НАТО та начальниками ваших генеральних штабів і міністрами оборони. Пане Генеральний секретарю, на цьому я закінчую свою доповідь.

Із цими словами генерал Девід Мак-Кінлі закрив папку з паперами й сів. Потреби у військових силах, необхідних для операції згідно з офіційним списком НАТО, правду кажучи, не були задоволені. Зокрема, на превеликий жаль, його власна батьківщина сама збирала необхідні війська з великими труднощами. Про що б не йшлося — чи то про брак військово-морських конвоїв і особового складу, чи про залежність армії від призову резервістів для комплектування життєво важливих частин, у будь-якому разі обороноздатність Великої Британії виявлялася лише блідою тінню того, чим була колись. У кількох принципових питаннях допомогли американці, тож генерал зміг повідомити Раді, що, на його професійний погляд, британський контингент зможе виконати свою частину роботи.

І не лише це: деякі країни поводилися так, що Мак-Кінлі, доповідаючи, змушений був проявити усю свою мудрість і тактовність, щоб не розгнівалися ті держави, які готові були надати все що завгодно, аби тільки спільними зусиллями викинути Росію з прибалтійських територій. Він із радістю приймав допомогу і від країн, які не були членами НАТО, — особливо помітний внесок робили Швеція, Фінляндія, Австралія та Нова Зеландія. І водночас інші країни — ті, що й завжди, — демонстрували відверте небажання брати в цьому участь. Та це була тема для окремої розмови, іншим разом.

— Дякуємо, генерале, — промовив Генеральний секретар Костілек. — Чи будуть іще запитання?

Він витримав невелику паузу, а потім продовжив:

— Я так розумію, що запитань немає. Пане головнокомандувачу, вам слово.

Адмірал Макс Говард відразу перейшов до справи:

— Пане Генеральний секретарю, пані та панове. Я також хочу привітати заступника головнокомандувача та подякувати йому. Альянс здійснив велику і плідну роботу, мобілізуючи сили на рівні, необхідному для проведення операції. Це гарна новина... Але є і погана. Одна справа — згуртувати війська, а зовсім інша — здобути перемогу Звісно, впродовж останніх п’яти тижнів ми, відповідно до наданих повноважень, планували всі деталі цієї дуже складної операції. Воєнний комітет заслухав таємну доповідь щодо плану ставки Верховного головнокомандувача сил ΠΑΤΟ в Європі, й ваші військові представники докладно поінформують вас про нього, щоб ви знали, що саме планується.

Він обвів поглядом стіл засідань Ради, за яким сиділи двадцять вісім послів; більшість із них були хорошими дипломатами, але, певна річ, дуже мало розумілися на складнощах і механізмах військової операції, особливо такого масштабу, як ця. Говард знав більшість із них особисто, і багато з них подобалися йому як люди. Він помітив, що у приміщенні панує така собі самовдоволена заспокоєність: усвідомлення причетності до кола обраних. Цим людям був відомий план, тож можна було зрозуміти їхнє задоволення від того, що саме вони надали Верховному головнокомандувачу повноваження втілювати його. Настав час трохи похитнути цю самозаспокоєність.

Мак-Кінлі знав, що адмірал Говард уже розповів Генеральному секретарю та голові Воєнного комітету генералу Кнуду Вару про свої наміри й дістав їхню згоду, отже, ці двоє обов’язково його підтримають, так само, як і американський та британський посли, які також знали, що зараз має відбутися.

— Вам не сподобається те, що я хочу наразі сказати, — промовив Говард. — Однак я мушу це зробити. Справа ось у чому: якщо Рада продовжуватиме наполягати на своєму праві давати мені зелене світло для виконання кожної стадії того, що мені потрібно робити як Верховному головнокомандувачу, то я гарантую, що зусилля НАТО будуть марними. А якщо ми, мобілізувавши такі вражаючі сили, не зуміємо вибити росіян із країн Балтії, в Альянсу не буде майбутнього. І в Європи не буде майбутнього. Росія переможе. І мені, гадаю, не потрібно вкотре розповідати про політичні та військові наслідки цього жахливого сценарію...

Мак-Кінлі побачив, як присутні за столом принишкли і затамували подих.

Посол Німеччини насупився і підняв руку.

Говард не відреагував на це і продовжував:

— Якби я був присутнім тут як ваш Верховний головнокомандувач тридцять п’ять років тому, під час холодної війни, то в разі агресії з боку країн Варшавського пакту в мене були б повноваження застосувати військові сили тоді, коли я хочу. Мені не треба було б за кожним своїм кроком звертатися до Ради за дозволом. Наведу приклад. Мій попередник на посаді Верховного головнокомандувача сил НАТО в Європі міг дати наказ перекинути Мобільне угруповання командування НАТО в Європі[33], міжнародний підрозділ швидкого реагування, на виконання будь-якого плану дій за надзвичайних обставин відразу після наказу про приведення його до бойової готовності. Вимоги про звернення до Ради не було. Відтак НАТО могло приймати рішення швидко й ефективно.

Мак-Кінлі бачив, як німецький посол щось швидко писав і обурено бурмотів собі під носа.

— Порівняйте це з нинішньою неспроможністю НАТО оперативно відрядити Сили надшвидкого реагування, наступника Мобільного угруповання, до балтійських держав і випередити вторгнення Росії. Якби я міг зробити це без санкції Ради, то, думаю, ми не сиділи б тут сьогодні, коли Росія окупує три країни НАТО. Іронія в тому, що багато підрозділів були готові до розгортання, але я не мав повноважень послати їх туди.

Тепер французький і німецький посли пошепки перемовлялися.

Костілек стукнув по столу своїм молотком.

— Зробіть таку ласку, дайте можливість головнокомандувачу завершити свою промову.

Говард продовжував:

— Те, що Рада наполягає на ухваленні будь-якого плану військового керівництва НАТО, є породженням ери, яка відійшла у минуле. Я допускаю, що це було політично доцільним в Афганістані, з огляду на те, що НАТО відігравало там зовсім іншу роль. Але я мушу сказати вам... це повзуче поступове обмеження повноважень Верховного головнокомандувача гарантовано скінчиться