Читати книгу - "Війна з Росією"

Мак-Кінлі оглянув людей, які сиділи за столом. Хтось вочевидь розлютився, хтось мав смиренний вигляд, а хтось із цікавістю чекав, що буде далі. Головнокомандувач щойно мав безтактність вказати на скелет у шафі НАТО, про якого знали всі присутні, але ніколи про нього не говорили, принаймні публічно: інформація, яка надається Раді, має кепську звичку відразу ж ставати відомою в Москві. Багато послів були явно обурені такою інсинуацією, а дехто вже вимагав, щоб йому дали слово.

Адмірал Говард не звернув уваги на бурхливу реакцію присутніх.

— Пане Генеральний секретарю, Рада має визначити політичні умови, необхідні для того, щоб я міг діяти, і я чудово розумію, якого результату ви від мене очікуєте. Однак, щоб отримати цей результат, я повинен мати можливість планувати та реалізувати військову стратегію і не просити санкцій Ради на кожний свій крок... І не перейматися безпекою та секретністю операції. Тому я звертаюся до Ради із проханням надати мені повноваження діяти віднині й до закінчення кризи самостійно і не бути зобов’язаним ділитися з вами всіма деталями кампанії та щоразу отримувати ваш дозвіл. Звісно, ми можемо обговорити це питання знову після того, як Росію буде вибито з країн Балтії.

Невдоволені голоси присутніх за столом ставали дедалі гучнішими.

Костілек знову стукнув молотком і закликав до порядку.

— Шановні колеги, я цілком розумію ваше занепокоєння з цього приводу. Я пропоную, щоб Верховний головнокомандувач і його заступник, якщо буде їхня ласка, залишили кімнату на деякий час, а ми обговоримо все конфіденційно на рівні лише послів. Звичайно, голова Воєнного комітету як офіційний військовий консультант Ради альянсу може залишитись.

Після цих слів Говард кивнув Мак-Кінлі, й вони удвох вийшли з кімнати засідань Ради. Їх зустрів капітан Ден Родович, високий чоловік, колишній професійний баскетболіст, який пішов служити до армії після 11 вересня і тепер був офіцером групи зв’язку Верховного головнокомандувача у штаб-квартирі НАТО.

— Доброго дня, панове. Пропоную піднятися нагору в наш офіс, ми організуємо вам каву і щось поїсти.

Через дві години в офіс зателефонували і запросили Говарда і Мак-Кінлі повернутися до залу засідань. Коли вони з’явилися, у приміщенні стало тихо.

Костілек привітав їх:

— Пане головнокомандувачу, дякуємо за ваше терпіння. Ми докладно обговорили питання, і я з радістю повідомляю, що після дискусії досягнуто консенсусу. Ми просимо, щоб ви надавали Раді щоденні повідомлення про поточний стан справ, зокрема, давали професійну оцінку всіх питань, які можуть мати наслідки на високому стратегічному рівні. Крім того, Рада погодилася, щоб ви інформували мене як Генерального секретаря НАТО про всі деталі вашого плану і стан його виконання. Таким чином, ви отримуєте зелене світло на проведення операції так, як вважаєте за доцільне.

10:30, п’ятниця, 7 липня 2017 Центр урядового зв’язку Великої Британії [34], Челтнем, Англія

У Челтнемі, підкреслено благопристойному, наскрізь англійському курортному містечку, яке розкинулось біля підніжжя вапнякового нагір’я, що огинає західний край гір Коутволд-Хілз, двічі на рік неподільно панує музичний фестиваль. Цього року, за визначенням Daily Telegraph, це була «хитромудра та вдала суміш традицій і новаторства, яка обіцяла щось зовсім нове й особливе в музиці».

Тревору Вокеру, директору з комунікацій апарату прем’єр-міністра, до цього було цілком байдуже, коли він їхав передмістям Челтнема на зустріч із прем’єром Олівером Літтлом. Вокер зовсім не цікавився музикою, тим паче тепер, коли країна фактично перебувала у стані війни з Росією, а на Даунінг-стрит сидів новий прем’єр-міністр. Він переймався насамперед тим, щоб забезпечити відчутний вплив свого нового боса на його парламентську фракцію.

«Тойота Пріус» з урядового парку автомобілів під’їхала до воріт Центру урядового зв’язку (ЦУЗ), і Вокера після перевірки службою безпеки провели на територію ділянки площею 176 акрів[35], посеред якої височіла будівля концентричної форми зі сталі, алюмінію та каменю, відома під назвою «Пампушка», найбільша з будівель розвідки за межами США. В ЦУЗ працювало 5500 осіб, його завданням була радіо- та радіотехнічна розвідка, здійснювана для уряду Великої Британії, інших британських розвідувальних служб і збройних сил. Незабаром Вокер уже стояв на вертолітному майданчику разом із директором ЦУЗ Ієном Беррі, привітним підтягнутим сорокарічним чоловіком, схожим швидше на шкільного вчителя фізкультури, ніж на керівника однієї з найвідоміших розвідувальних установ світу.

На щастя, перш ніж він встиг долучитися до світської розмови про радіо, чи інтернет, чи про що там полюбляють говорити ці вчені диваки, гуркіт, а за ним і ревіння червоно-білого смугастого гелікоптера AgustaWestland 32-го ескадрону Королівських військово-повітряних сил, який опускався на майданчик, позбавили всіх шансів на спілкування. За кілька секунд під шаленими ударами вітру вже стояв прем’єр-міністр, але його відразу ж провели із майданчика до головного конференц-залу «Пампушки». Вокер зайшов до залу слідом за своїм босом разом із людьми з ЦУЗ, яких зібрали для доповіді прем’єру. Ще здалеку він побачив голену голову начальника штабу оборони генерала Джока Кидда. Той був у своєму зеленому польовому одязі без знаків розрізнення, із високо закачаними рукавами, так що на волохатих руках було видно великі біцепси. Вокера він вражав і лякав водночас, причому важко було сказати, що переважало. Вражало те, що Кидд був людиною дії, на відміну від свого лукавого інтригана-попередника. Лякала ж шалена непокірна вдача, а також усвідомлення того, що генерал не вагаючись відірве йому голову, якщо дізнається, що він бовкнув щось зайве.

— Пане прем’єр-міністре! — Вокера обурило, що Кидд не почекав, поки йому нададуть слово, а відразу почав говорити. — Це Дейв Мак-Кінлі, заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі. Він щойно прибув на нашу зустріч зі штаб-квартири НАТО в Бельгії.

Вокер поглянув на кремезного, дужого сивого генерала, який у своїй морській формі зі знаками розрізнення був схожий на ще одного звичайного військового. Однак згодом Вокер помітив сталевий погляд і переламаний ніс колишнього регбіста та зрозумів, що обидва генерали були, мабуть, скроєні за однаковими смертоносними лекалами, хоча і по-різному.

— Радий зустрічі, генерале, — привітав гостя Літтл, потискаючи йому руку. — Яка позиція НАТО щодо нашого питання?

— Пане прем’єр-міністре, я приїхав, щоб допомогти. Знаю, що ніхто інший, зокрема й американці, не здатні розібратися в тому, що запланував ЦУЗ, а ми повністю підтримуємо