Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– «Авжеж». Виявилося, що з присутніх літав тільки П’єтро, і то не раз, але він говорив про це так, ніби нічого особливого в цьому немає. Натомість для Елізи то була чудова пригода, і для Марчелло також. Вони літали до Німеччини, почасти у справах, почасти для розваги. Спочатку Еліза трохи боялася, відчуваючи поштовхи та струси, струмінь холодного повітря бив їй просто в голову, немов намагаючись її пробити. Відтак з ілюмінатора вона побачила білосніжні хмари внизу і яскраво-блакитне небо вгорі. Вона виявила, що над хмарами погода завжди гарна і що згори земля мерехтить зеленими, синіми і фіалковими барвами та виблискує снігом, коли пролітаєш над горами. Вона спитала мене:

– Угадай, кого ми зустріли в Дюссельдорфі?

Я незадоволено буркнула:

– Не знаю, Елізо, кого ж?

– Антоніо.

– А-а.

– Просив переказати тобі великий привіт.

– У нього все добре?

– Чудово. Він дав мені для тебе подаруночок.

Значить, ось що вона мала для мене, подарунок від Антоніо. Вона підвелася і побігла по нього. Марчелло весело глянув на мене, а П’єтро спитав:

– Хто такий Антоніо?

– Один наш працівник, – сказав Марчелло.

– Колишній хлопець вашої дружини, – сказав Мікеле, сміючись. – Часи змінилися, професоре, нині жінки багато з ким зустрічаються й хизуються цим ще більше, ніж чоловіки. А у вас скільки жінок було?

П’єтро серйозно відповів:

– Жодної, я кохав тільки свою дружину.

– Брехун, – весело вигукнув Мікеле, – дозволите сказати вам на вухо, скільки жінок було в мене?

Він підвівся, підійшов ззаду до мого чоловіка, під повним огиди поглядом Джильйоли, і шепнув йому щось.

– Неймовірно! – вигукнув П’єтро з обережною іронією. Вони обидва засміялися.

Тим часом повернулася Еліза й простягла пакет, загорнений у папір.

– Відкривай.

– А ти знаєш, що там? – спантеличено спитала я.

– Ми обоє знаємо, – сказав Марчелло, – але сподіваємося, що ти не знаєш.

Я розгорнула пакет, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх. Зокрема Ліла дивилась на мене скоса, уважно, немов сподівалася, що звідти вислизне змія. Побачивши, що Антоніо, син божевільної Меліни, неотесаний і брутальний прислужник родини Солар, мій хлопець в юності, не прислав мені нічого гарного чи зворушливого, нічого такого, що б натякало на минуле, а всього лише книжку, усі ніби розчарувалися. Але потім побачили, що я зашарілася й дивлюся на обкладинку з радістю, якої не можу стримати. То була не просто якась книжка. То була моя книжка. Німецький переклад мого роману, який вийшов через шість років після публікації в Італії. Я вперше бачила це видовище – авжеж, видовище – перед очима мені стрибали мої слова, виражені чужою мовою.

– Ти про це не знала? – спитала Еліза щасливо.

– Ні.

– Ти рада?

– Дуже.

Моя сестра гордо оголосила присутнім:

– Це роман, який написала Ленучча, але німецькою мовою.

Від цього реваншу моя мати аж почервоніла й сказала:

– Бачите, яка вона славна?

Джильйола взяла в мене книжку, погортала й захоплено буркнула: «Єдине, що тут можна зрозуміти, це Елена Ґреко». Тоді Ліла наполегливо простягла руку, вимагаючи книжку. В її очах я побачила цікавість, прагнення торкнутися книжки, подивитися на слова цією невідомою мовою, яка містила мене, яка так далеко занесла мене. Я побачила, як нетерпляче вона хоче взяти цей предмет, цю її нетерплячість я знала змалку, і мене сповнила ніжність. Але Джильйола люто відсмикнула книжку, щоб та її не забрала, і сказала:

– Зачекай, зараз я дивлюся. Ти що, знаєш німецьку?

Ліла забрала руку й похитала головою, а Джильйола вигукнула:

– То не лізь, дай мені глянути – хочу добре роздивитися, яку це штуку втнула Ленучча!

Тоді, посеред загальної мовчанки, стала задоволено оглядати книжку. Погортала сторінки, одна за другою, повільно, немов читаючи по кілька рядків то тут, то там. Тоді нетверезим від вина голосом сказала, віддаючи книжку:

– Молодець, Лену, мої вітання з приводу всього – книжки, чоловіка, дітей. Ми гадаємо, що тебе знаємо тільки ми, але тебе знають навіть німці. Ти заслужила те, що маєш, заслужила своєю працею, нікого не скривдила, не крутила з чужими чоловіками. Спасибі, тепер мені вже пора іти, добраніч.

Зітхаючи, вона важко підвелася, від випитого вина ще більше обважніла. Гукнула дітям: «Збирайтеся швидше!» Хлопці заперечували, старший сказав діалектом якусь грубість, вона дала йому ляпаса й потягла до виходу. Мікеле похитав головою, усміхаючись, і пробурмотів: «Скільки клопотів мені справляє ця гівнючка, завжди псує мені настрій». А тоді спокійно сказав: «Почекай, Джильйо, куди так поспішаєш, спершу мусимо з’їсти солодке, яке приготував твій батько, а тоді вже підемо». Підбадьорені батьковими словами, хлопчаки миттю вислизнули з її рук і повернулися до столу. Але Джильйола далі йшла важким кроком до виходу, роздратовано мовлячи: «Тоді я йду сама, мені недобре». Але тут Мікеле голосно і жорстко гаркнув: «Сідай негайно!» – і вона застигла, немов слова ці паралізували їй ноги. Еліза зірвалася на ноги і пробурмотіла: «Ходімо, допоможеш мені принести торт». Взяла її за руку й потягла до кухні. Я заспокоїла поглядом Деде, яку налякав крик Мікеле. Тоді простягла книжку Лілі й сказала: «Хочеш подивитися?» Вона заперечно похитала головою й байдуже скривилася.

94

– І що ми тут робимо? – спитав П’єтро обурено і водночас весело, коли, вклавши дівчаток, ми зачинилися в кімнаті, яку нам виділила Еліза. Він хотів пожартувати з найбільш неймовірних моментів цього вечора, але я накинулася на нього, і ми почали тихо сваритися. Я була вкрай сердита на нього, на всіх, на себе саму. Хаотичні почуття, які вирували в мене всередині, знов породжували бажання, щоб Ліла захворіла і померла. Не через ненависть – я й далі любила її, я ніколи не могла б її ненавидіти. Але порожнеча, що залишалася після того, як вона вислизала від мене, була нестерпною. «Як тобі тільки спало на думку, – говорила я П’єтро, – погодитися на те, щоб вони забрали наш багаж, принесли сюди і силоміць переселили в це помешкання?» А він: «Я ж не знав, що то за люди». «Ні, – просичала йому я, – ти просто ніколи мене не слухав, я завжди розповідала тобі, де я народилася».

Ми довго сперечалися, він намагався заспокоїти мене, а я наговорила йому всякого. Сказала, що він був занадто несміливий, що дозволив витирати об себе ноги, що стояти на своєму він уміє тільки з добре вихованими людьми зі свого середовища, що я більше не можу покладатися на нього, та й на його матір покладатися не можу – як це сталося, що ще два роки тому в Німеччині вийшла моя книжка, а видавництво нічого мені не сказало, де