Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

ще, у якій ще країні її видали без мого відома, я хочу розібратися в цій справі до кінця і таке інше. Щоб задобрити мене, він з усім погоджувався й навіть запропонував уже наступного ранку зателефонувати до його матері та до видавництва. Тоді заявив про свою велику симпатію до, як він висловився, народного середовища, в якому я народилася і виросла. Сказав, що мати моя – людина щедра і дуже розумна, прихильно висловився про мого батька, про Елізу, про Джильйолу, про Енцо. Але тон його різко змінився, коли він заговорив про братів Солар: назвав їх негідниками, лукавими зловмисниками, лицемірними злочинцями. І врешті висловився про Лілу. Він тихо сказав: «А вона вразила мене найбільше». «Я це помітила, – бовкнула я, – ти говорив з нею цілий вечір». Але П’єтро енергійно захитав головою і уточнив, як не дивно, що Ліла здалася йому найгіршою зі всіх. Сказав, що насправді ніяка вона мені не подруга, що вона мене ненавидить, що, авжеж, вона надзвичайно розумна, авжеж, вона захоплює, але розум свій вживає не на добро – це лихий розум, який сіє розбрат і ненавидить життя – і чари її нестерпні, вони поневолюють і приносять згубу. Ось так.

Спочатку, слухаючи його, я вдавала, ніби не погоджуюсь, але насправді мене це тішило. Значить, я помилилася, Ліла не зуміла завоювати його прихильність, П’єтро добре вмів відчути будь-який підтекст і легко здогадався про неприємні аспекти її вдачі. Але потім мені стало здаватися, що він перебирає міру. Він сказав: «Не розумію, як могли ваші стосунки тривати так довго, очевидно, ви від себе приховуєте те, що могло б їх зруйнувати». І додав: «Або я нічого не зрозумів про неї – і це можливо, я ж бо її не знаю – або я нічого не зрозумів про тебе, а це вже небезпечно». Врешті сказав найгірше: «Вона і той Мікеле створені одне для одного, якщо вони ще не коханці, то точно ними стануть». Тоді я збунтувалася. Просичала, що мені огидний цей його сиромудрий тон вченого буржуя, що йому краще більше не говорити так про мою подругу, що він нічого не зрозумів. І поки я це говорила, мені здалося, що я зрозуміла дещо, чого в той момент він сам не усвідомлював: Ліла ще й як зчарувала його; її незвичайність вразила його настільки, що він злякався і тепер відчував потребу знецінити її. Злякався він не за себе, гадаю, а за мене і за наші стосунки. Він боявся, що навіть на відстані вона відбере мене в нього, знищить нашу сім’ю. І щоб захистити мене, він вдавався до крайнощів, обкидав її брудом, невиразно прагнучи, щоб я сповнилась до неї огидою і прогнала зі свого життя. Я пробурмотіла «добраніч» і повернулася до нього спиною.

95

Наступного дня я встала дуже рано й зібрала валізи, бо мала намір відразу ж повернутися до Флоренції. Але мені це не вдалося. Марчелло сказав, що вже пообіцяв своєму братові повезти нас в Ачерру, а П’єтро погодився, хоч як я намагалася дати йому зрозуміти, що хочу додому. Ми залишили дівчаток на Елізу і дозволили, щоб той велетень відвіз нас машиною до низької і довгої будівлі жовтого кольору, яка колись була великим складом взуття. Усю дорогу я мовчала, а П’єтро розпитував про бізнес Солар у Німеччині, Марчелло ж збував його несув’язними фразами типу: та що там Італія, Німеччина чи цілий світ, я більший комуніст від комуністів, більший революціонер, ніж революціонери, про мене, якби можна було знести все це геть і почати будувати все наново, я б перший зголосився. «Утім, – додав він, дивлячись на мене у дзеркальце заднього виду в пошуках підтримки, – для мене на першому місці кохання».

Коли ми прибули на місце, він завів нас в освітлене неоновими лампами приміщення з низькою стелею. Мене вразив сильний запах чорнила, пилюки та перегрітої ізоляції, який змішувався із запахом вичиненої шкіри і крему для взуття. «Ну ось, – мовив Марчелло, – ось це та штука, яку взяв в оренду Мікеле». Я озирнулася, біля машини не було нікого. «Система 3» була річчю безликою – непримітний предмет обстанови, присунутий до стіни: металеві панелі, кнопки, червоний вимикач, дерев’яна підставка, клавіатура. «Я нічого тут не розумію, – сказав Марчелло, – на цьому знається Ліна, але у неї вільний графік, вона завжди десь бігає». П’єтро уважно оглянув панелі та перемикачі, обдивився все, але було очевидно, що вся ця сучасна техніка його розчаровує, тим паче, що на кожне його запитання Марчелло відповідав: «Це все братові справи, у мене інші клопоти».

Ліла з’явилася, коли ми вже збиралися йти геть. З нею були дві молоді жінки, які несли металеві контейнери. Вона роздратовано давала їм якісь накази. Помітивши нас, змінила тон на люб’язний, але люб’язність її була дещо силуваною, немов частина її мозку протестувала і гнівно намагалася повернути її увагу до термінових робочих справ. Не зважаючи на Марчелло, вона звернулася до П’єтро, але слова її адресувалися радше мені. «Навіщо вам все це, – мовила зневажливо, – але якщо вже дуже хочете, то поміняймося: ви попрацюєте тут, а я займуся вашими справами – романами, картинами, всякими старожитностями». Я знов подумала, що вона більше постаріла, ніж я, і не лише зовнішньо, постаріли її жести та голос, коли вона нецікавими, безбарвними словами стала дещо знудьговано описувати нам, як працює «Система» та інші машини, розповідала вона й про магнітні картки та плівки, п’ятидюймові диски та інші новинки типу настільних персональних комп’ютерів, якими можна користуватися вдома. Це вже була не та Ліла, яка із дитячим захватом говорила по телефону про роботу, у неї вже й близько не було того ентузіазму, який все ще зберіг Енцо. Вона поводилася як суперкомпетентна фахівчиня, на яку начальство повісило нудний обов’язок розважати нас, туристів. Коли вона зверталася до мене, у її голосі не було приязні, жартувати з П’єтро вона не намагалася. Врешті звеліла дівчатам показати моєму чоловікові, як працює перфораційна машина, а тоді відвела мене в коридор і сказала:

– То що? Ти привітала Елізу? Як спалося у помешканні Марчелло? Ти рада, що тій старій відьмі виповнилося шістдесят?

Я нервово огризнулася:

– Якщо моя сестра цього хоче, що я маю зробити – знести їй голову?

– Бачиш? Це в казках робиш те, що хочеться, а в реальному житті робиш те, що можна.

– Неправда. Хто тебе примушував піти на побігеньки до Мікеле?

– Це він у мене на побігеньках, а не