Читати книгу - "Україна-Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зарембині сини-близнюки, схожі між собою, як дві краплі води, – Шльома і Самуїл, – обнявшись, мовчки ішли за мамою і сестрами, ніби підпирали їх ззаду. Та мовчазні сльози капали їм з очей, і, може, через те, вони не підводили догори голови, а лиш утирали очі рукавами у чорних нарукавниках. З чого видно було, що вони щойно встали із-за своїх кравецьких машинок.
Збоку від Зарембиних синів одиноко шкандибав Йосько Корган. Він дивився просто перед себе, ніби не бачачи, нікого, і губи його ворушилися чи то в такт беззвучної молитви, чи його незмінного «аби гезунт!». Час до часу Йосько кидав позад себе єдине слово «Облиш», і адресувалося воно, напевно, зістарілому його синові Мордехаю, що ледве плівся із величезним клунком за плечима. Мабуть, клунок був важкий, бо тягнув Мордехая донизу, виправляючи йому спину, але він обома руками щосили підтягував клунок догори, боячись випустити його з рук.
За Мордехаєм Корганом ішла Хая Рендигевич із дитиною на руках – бліда, як повісмо, без кровинки в лиці, із розплетеним і сплутаним волоссям, одна її нога була взута у червоний черевик, а друга – у білий пантофель. На правому плечі у Хаї хилитався маленький наплічник, а на лівому – торохкотіли зв'язані грубим шнуром дві каструлі і залізне горнятко з вигнутою ручкою. Сіре покривальце, в яке була загорнута дитина, постійно розповивалося і з-під нього показувалася дитяча рожева ніжка. Дитина, не перестаючи, плакала, Хая нахиляла безкровне лице до схованого в коцику личка і водила язиком по дитинячих губах. Чи то намагалася нагодувати дитину своєю слиною, чи просто зволожувала лице, чи цілувала в очі – того сказати не міг би ніхто, бо нікому то не було цікаво.
Якова Капетутера із розбитим у кров лицем і заплилим оком чи то вів, чи тільки підтримував Зісьо Клугман. На правій Зісевій руці було перекинуте довге зимове пальто із коміром із тхоревої шкірки, через маленький зріст Зіся воно черкало полами вулицю, ніби замітало її. Клугман то піднімав, то опускав руку, щоб пальто не везлося в порохах, і це виглядало так, наче він витягував із криниці відро з водою. Лівою рукою Зісьо обтирав закривавлене обличчя Якова, затискуючи в долоні чиюсь жіночу, чи не мамину, біленьку хустку. Хустка від Капетутерової крові стала червоною – і Зісьо врешті-решт засунув її собі за пояс.
Яків Капетутер важко дихав, раз по раз спльовуючи криваву слину собі під ноги. Його щоденний чорний лейбик – весь був у білій муці, і кіпл його був білий, і густе, як дратва, чорне волосся також було вкрите мукою. І навіть, коли Яків хитав головою, чи то від болю, чи тільки гнав від себе якісь думки, з нього сипалася мука, як сипався би сніг чи летіла луска. Може, через ту муку, що сипалася з Капетутера, до Якова не наближався ніхто, крім Зіся Клугмана, що не боявся забруднитися ні мукою, ні Яковою кров'ю.
Залман, старший брат Якова, на крок позаду котив тачку зі сліпим і немічним їхнім батьком – Ароном Капетутером, що все своє довге життя і ще трохи за довгого життя свого батька не робив більше нічого – а молов лише муку у фамільному млині на Калюзі, рідко коли виходячи поза його поріг. І може, від того безперервного білого – пшеничного – світла у млині світ у очах Арона раптово потемнів, і кілька років тому, зігнутий у дугу й осліплий Арон, упав ще й на ноги.[42] Тому останній рік він незмінно сидів на порозі свого млина, монотонно повчаючи ремеслу синів Залмана та Якова, а решту часу невидющими своїми очима дивився в небеса, звертаючись подумки до давно покійної дружини Дори.
Тепер змалілий, як дитина, і сумирний, як круглий сирота, Арон Капетутер із похиленою головою склався равликом у тачці – і тільки його зісохлі, вироблені долоні були розвернуті до сонця, ніби приготовлені для молитви. На дні тачки разом з Ароном підскакував плетений кошик із якимось домашнім начинням. Проте старий не звертав найменшої уваги ні на що, хіба зрідка і накоротко підводив голову в небо. А потім знову складався равликом, і далі сумирно трясучись у тачці.
Останніми ішли Клугмани: високий і красивий, як олень, Зісьовий тато Абрам вів попід руку свою жінку Хану – а зі сторони здавалося, що він веде молодшу доньку. Маленька, зграбна Хана із сільського роду Штірів була Абрамові, як казали в селі, лише до пупа. І щоби їй сказати яке слово, Абрам, притримуючи рукою високого чорного капелюха над довгими пейсами, смішно нахилявся до Хани мало не вдвоє, відгортав пасмо дуже кучерявого і дуже рудого її волосся – і чи то говорив, чи цілував жінчине вухо, а Хана легенько відводила голову набік – від лоскоту, а може, соромлячись такої привселюдної ласки.
Так було завжди.
І навіть тепер акуратно одягнутий Абрам – у білій сорочці і чорному довгому сюртукові, – не нахиляючись, спочатку поправив велику білу хустку в червоні ружі на Ханиних пониклих плечах, а вже тоді пригнувся до неї, відгорнув волосся, та так і йшов – не розгинаючись, довго і палко щось шепочучи їй на вухо.
Хана раз у раз підводила дрібне лице з великими, як сливи, очима до Абрамових очей – і довго й незмигно дивилася в них, ніби хотіла там лишитися. І далі кивала головою на знак згоди з тим, що шепотів їй Абрам.
У Іванки стиснулося серце від кривавого виду Якова Капетутера – вона б зараз була навіть така, мокра і забрьохана болотом, вилетіла з шанця, щоб умити його кров і прикласти подорожник до заюшеного ока, бо хто таке чудо видів, щоб так у тому млині гарувати, щоб аж поранитися до крові. Але якесь недобре передчуття спинило її: хіба сьогодні, в суботу, Яків мав право робити в млині?! А може, його змусили, а він не хотів?
Одразу за жидами верхи п'ятьма сірими кіньми їхали воєнні люди, у не дуже новеньких, але дуже розцяцькованих мундирах. Певно, то були офіцери, бо їхали кіньми. Вони між собою переговорювалися не надто голосно, але й не тихо, енергійно розмахуючи руками. За ними йшло кілька піших солдатів у таких же, але скромніших, коричневих обладунках. Один із солдатів вів за вуздечку білого коня із плямами свіжої крові на боці. Решта рухалася не те, щоб ліниво, але й не дуже прудко. Кожен із них був при
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.