Читати книгу - "Україна-Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я чув, що Сибір та Далекий Схід там позначено, як китайські території, – спроквола докидає Джеронімо.
– І не лише їх…
– Ох, і хитруни ви! – Остап залишає спроби привернути увагу дикого кабана. – Міцно підчепили росіян на кримський гачок.
– Можна подумати, що це ми вигадали Алгоритм! – вдавано обурюється Джеронімо.
– Кремль навіть військову медальку випустив, – каже Гогенлое. – «За возвращение Крыма» вона називається. Там і дати викарбувані: «20 февраля – 18 марта 2014 года».
– У ніч на 20 лютого снайпери масово почали стріляти на Майдані, – у голосі Остапа бринить щось незнайоме, він відвертається.
– Ця медаль ще буде фігурувати як доказ у міжнародному трибуналі, – цідить крізь зуби Гогенлое.
На виході з зоопарку на них чекає сірий кабріолет. Остап відмовляється від пропозиції підвезти його та прямує до своєї 147-ї камери схову для велосипеда. Джеронімо зауважує, що брюнетка з-за керма проводжає парубка якимось неприязно-іронічним поглядом.
Вони їдуть на Альбертштрассе, де поряд з Джеронімовим готелем у довоєнному особняку міститься посольство України. Мають там клопіт із візою для Гогенлое. Втім, віза – привід, бо для громадян ЄС в Україні діє спрощений режим перетину кордону. В однобічному порядку.
Після розмови Гогенлое з кимось у посольстві, на яку Джеронімо не запросили (він розважався розмовою з аташе з культури), нова українська влада припинила спроби силою опиратися військовій навалі росіян у Крим.
От і травень. Три сліпучо-білі павичі, розташувавшись майже рівнобічним трикутником одне навпроти одного, розпустили свої хвости. Рідкісне і чудове явище.
Джеронімо, Остап і навіть Гогенлое, не змовляючись, заходилися фільмувати їх на смартфони. Тут багато чого варто було відобразити на світлинах. У парку колишньої резиденції вже колишнього українського президента саме зацвітали магнолії та бузок – весна у розпалі своєї чарівності. Від звіринця вони рушили алеєю вниз, до набережної, за якою видніло широке плесо Київського водосховища.
– Рішення про те, щоб упіймати московського самодержця на український гачок, ми ухвалили на початку лютого, – продовжував Гогенлое свою оповідь. – Щиро сказати, навіть не чекали, що він так сам нам підіграє. Те, що він окупував Крим, назавжди робить його ворогом світопорядку. Він мріяв сам встановлювати правила для інших, а тепер правила встановлять для нього. Жорсткі. Росія опинилася у вічній пастці. З неї вже не видряпається – хіба що після падіння диктатури. Головне, чого не врахували у Кремлі, коли починали українську авантюру, – це те, що ми економічно зацікавлені у максимальному нарощуванні санкцій проти Росії – від космічної галузі до сільського господарства. Ця країна сама себе викреслила з прийдешніх цивілізаційних розкладів. Не бачу підстав зупиняти Москву на цьому шляху. Ресурси Росії ще знадобляться цивілізації.
– Але українці заплатили і далі платять за це своєю кров'ю, – стиха мовив Остап.
– Це не марні жертви, – озвався на те Джеронімо. – Росія тепер назавжди є боржником України. Українці ж нарешті достеменно знають, хто є і завжди був найлютішим, найпідступнішим та найлицемірнішим їхнім ворогом. З часів знищення Запорізької Січі і аж до жертв у Афганістані та Чорнобильської катастрофи.
– Так, – погоджується Остап, – Голодомор, сталінські репресії, виселення на Сибір та до Казахстану, заборона української мови… – усе це зло Україні від Росії!
– Остапе! – за їхніми спинами хтось гукнув парубка.
Набережною наближався невисокий, але кремезний чоловік з рудим, кудлатим і вже дебелим цуциком на міцному повідку.
– Знайомтеся, панове, це мій сусіда – кінолог Іван. – Остап потиснув широку долоню чоловіка. – Я розповідав вам про нього.
– А це, мабуть, той, хто вартий сотні тисяч доларів, – вказав Гогенлое на цуцика після вітання з його господарем.
Собака, послухавшись команди, сів при нозі хазяїна. Лише тремтіння хвоста, який так і намагався помахом привітати трьох незнайомців, та довірливий погляд з-під лоба видавали у юному тібетському мастифі залишки дитячої вдачі.
…І знову осінь над Потомаком. Прогулянковий кораблик. Знову Джеронімо в роздумах на самоті зустрічає свій день народження – цього разу – 50. Днями його викликали до Державного департаменту. Запропонували попрацювати на них. На території колишньої Росії, після кількох років «мутного часу», встановилися кордони нових держав і там відкривалися американські дипломатичні місії. Запропонували на вибір одну зі столиць: Ростов, Казань, Владивосток.
Джеронімо скайпував Остапові, аби порадитись, а той відповів, що українське Міністерство закордонних справ і йому запропонувало дипломатичну роботу, щоправда, безальтернативно – посольство у Вільному місті Санкт-Петербурзі.
© К. Матвієнко, 2014
Марія Матіос
Черевички Божої Матері
(Уривок)
Пробачити.
Але не забути.
Амоз Оз
…. Багато не було що розуміти – гнали жидів.
Першими йшли Шерфи. Найстарший – Мошко – правою рукою тримав за руку свою жінку Хінду, що була вся в чорному, аж до п'ят, і на плечі їй зсунулася також чорна хустка. Лівою Мошко стискав руку старої, як світ, своєї матері Цілі.
Шерфова мама трусилася всім тілом так, що здавалося, голова ось-ось одірветься від в'язів і покотиться під тонкі, як патички, її ноги.
Хінда тримала найменшу доньку Єву, що під пахвою стискала якесь саморобне звірятко і, не перестаючи, плакала, а найстарша Шерфова донька Адель обома руками чи то підтримувала бабусю Цілю, чи сама трималася за неї, трусячись разом зі старою так, ніби їй було морозно у липні.
За батьками йшли Шерфові сини – Соломон, Абрам та Ізя. Між найстаршим Абрамом і середульшим Ізею ледве-ледве волокла ноги їхня середульша сестра – Естер-калічка, що від народження мала хворобу хребта. Абрам із Ізею раз у раз складали руки кошиком, одночасно пригиналися, брали Естер на «крісельце», але сестра так довго всидіти на їхніх руках не могла, брати ще раз пригиналися, зсаджували Естер на землю – і дівчинка знову важко переставляла ноги, ніби вони у неї були підбиті.
За Шерфами ішла розпатлана Рівка Зарембиха із пов'язаною на шиї хусткою. Її ріденьке, нерівно підстрижене сиво-чорне волосся мотилялося по спині, а на маківці стирчав жмутик, перев'язаний зеленою ґумкою. Рівка безперестанно і страшно, нібито гикаючи, сміялася, і збоку видавалося, що вона зійшла з розуму: вона навіщось раз за разом поривалася закотити спереду спідницю – і тоді над синіми, набряклими коліньми визирали довгі, розтягнуті панталони, а доньки – Рахіль і Малька, що вели попідруч маму, тут же били її по руках, обтягуючи з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.