Читати книгу - "Том 12"

Ми наймаємо нібито 4 кімнати, з них одна зовсім без грубки (так і не було ніколи) і служить кладовкою, друга страшно холодна (має 5 вікон і всі на північ) — ми там не живем, а тільки дві «обитаемы» і доволі теплі, коли держатися дальше од вікон. Правда, клімат тут ще дозволяє терпіти таку архітектуру: здебільшого вдень теплові сонце крізь вікна навіть нагрівав хату (але ввечері дуже хутко робиться холодно), вітер буває дуже рідко і то західний — не холодний (се після Ялти якось аж дивує, бо там зимою вітер до розпачу доводить), сніг уже, певне, тепер кінчиться, бо сьогодні вже йде дощ і вечір теплий, а вдень уже до +10° R у затінку буває. Люди наїзні лякають, що дощі тут весною (надто в маю) невсипущі бувають, але телавці обижаються і кажуть, «ничего подобного»,— побачим, чия правда. Поки що сніг уже обрид, не так сніг, як його розтаванпя, бо весь сей місяць ми тільки се й бачимо,— боюся, що нам обом се далеко не на користь може бути. На груди, однак, се поки що не вадить. Підшукуєм ми собі потроху іншу домівку, бо наша для теплішого сезону непридатна: близько до базару і до рибних крамниць та й садок при ній злиденний (мусили взяти сю, бо ліпшої не було).

Хочемо завести корову і коня, бо я мучуся тут з поганим молоком (доброго нігде нема!), а Кльоня ходінням на службу по болоту і по горі (звощики тут дуже дорогі, і мало їх), та і се буде трудно, бо, кажуть, тільки в Тифлісі можна купити, а тут люди чомусь доброго товару не держать, хоча навколо все «ліси і пасовиська». Взагалі тут якось негосподарно люди живуть, я ще не тямлю, яка тому причина, дбають тільки про вино та про виноград, а більш ні про що (на базарі нема найзвичай-нішої городини). На кожнім кроці, окрім історичних мальовничих руїн, є ще багато новітніх пусток — якісь безверхі, розвалені хати, де ніхто не живе, хоч вони не згоргли, а так чогось господарі їх «одбігли», і вони собі помалу «в землю вертаються»... При деяких є і садки, навіть порядні, хтось колись їх садив, тепер вони дичавіють. Земля тут подекуди дуже дешева (по ЗО р. десятина), і мало хто її купує. Видно якийсь глибокий занепад економічний, він просто в очі б’є, без жадної «статистики», а сторона гарна і тепла і колись неначе була багатою. Трапилось нам бути у двох простих міщанських хатах, де нас дуже привітно приймали. В хатах дуже убого, але склянки миють вином, хоч би для того, щоб води налити. Се тут єдине багатство, теє вино, і з такими гостями, як ми обоє, що вина не п’ють, тут господарі не знають, що робити.

Оце я думала собі сьогодні, що воно за знак, що я не отримуй «Рідного краю»? Чи то тим, що я не заслужила, чи, може, був якийсь перерив у його видаванні?

Чом ти не пишеш, як т в о є здоров’я? Чи ти що робила з своєю лої ою, чи вона нарешті сама вигоїлась, чи вона все в тому самому стані?

Сей лист я писала довго, бо 8нов було мені нездужа-лось, — сьогодні (9/ІІ) уже знов ліпше.

Се, може, в залежності від погоди, що була вчора дуже погана, а сьогодні трохи ліпша. Ну, та вже тепер, може, не довго до справжньої весни, а там я знов «вос-пряну».

Цілую міцно тебе, папу і всіх наших. Кльоня посилав своє вітання. Будь здорова.

Твоя Леся

155. ДО О. П. КОСАЧ (матері) і О. П. КОСАЧ (сестри)

12 березня 1909 р. Телаві 27. II 1909. Телав

Любії мої мамочко і Лілеєнько!

Як я рада, що сьогодні отримала твою одкритку, мамочко! А то такий був настрій, що я вже не знала, що й робити. Саме хотіла сьогодні телеграму посилати, щоб довідатись про папине здоров’я, як отримала картку. Писати мене вже й охота не брала, бо поки на листи звідси отримаєш відповідь, то се ж щонайменше два тижні ждати! Якось аж руки опускаються... Про те, що папі було погіршало, я довідалась не зараз, як прийшов твій, Ліліє, лист, бо Кльоня не одважився мені зараз про нього сказати — я таки, правда, була на той час в такому стані здоров’я, коли всякі турботи, як завважено, дуже погано на мені одбиваються,— але мусив таки сказати раніше, ніж хотів, бо тим часом прийшов лист од т[ьоті] Єлі мені, де вона писала, що папі дуже погано, навіть, що він «без-надежен». Звичайне, се мене дуже прибило, я плакала по ночах, не спала, голова боліла до нестерпимості, я хотіла збиратись їхати і мучилась, що не можу. Тоді Кл[ьоня] зважив, що ліпше вже мені сказати про листа твого, бо хоч і там доброго нічого не було, та хоч сказано було, що саме з папою, та й не було хоч такого категоричного вироку, як в листі т[ьоті] Єлі. Сказав і те, що він телеграфував на відповідь (не відповідав листом тому, що не міг тоді писати так, щоб я не бачила, та й взагалі йому трудно писати, крім того, телегріафував] і для скорості),—при тому сказав, що вираз «здоровье удовлетворительно» ужив тому, що не зумів коротко сформулювати, яке саме тепер те моє здоров’я. В ньому, звісно, нема нічого гостро небевпеч-ного, але щоб воно справді було «удовлетворительно», того, по щирості, не можна сказати. Я вже краще просто напишу об’єктивні дані, то ти, Лілеєнько, сама зважиш, як саме зветься такий стан здоров’я. [...] Вночі що 2—2V2 години прокидаюсь та й не завжди хутко засипляю, і се мені робить всю ніч якоюсь шматованою. Енергія і здатність до роботи у мене дуже упали і, як я вже писала, часто не можу нічим побороти апатії, хоч вона мене часом до розпачу доводить. Аналізу я не робила, бо тут нема до кого з тим вдатись, теж і не важилась, бо й сього нема де зробити. З медициною тут взагалі слабо: у місті всього одна аптека, дуже дорога і не конечне добра,