Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Одним із найшановніших мешканців Гіллбрука був банкір Алван Крід. Жив він у найгарнішому на все містечко будинку, мав карету і з усіх боків був гідний поваги. Банкір почерпнув чимало корисного з мандрівок, бо ж частенько їздив до Бостона. Подейкували, що якось побував навіть у Нью-Йорку, хоч сам він скромно відмовився від такої блискучої одзнаки. Про цей випадок тут згадано лише тому, щоб належно оцінити чесноти містера Кріда. Так чи сяк, а чоловік заслужив на шану: або за розум, якого набрався, долучившись, хай навіть і на короткий час, до культури метрополії; або за чесність, якщо не долучився.

Одного погожого літнього вечора, близько десятої години, містер Крід, увійшовши через хвіртку до свого саду, рушив білою у місячному промінні жорствяною доріжкою, піднявся камінними східцями свого розкішного дому і, приставши на мить, встромив ключа в замок. Штовхнувши двері, стрівся з дружиною, що підійшла коридором од вітальні до бібліотеки. Сердечно привітавши чоловіка, вона ще ширше відчинила двері й притримала їх, аби було зручніше увійти. Замість цього він, одначе, обернувся і, глипнувши на ґанок, здивовано вигукнув:

– Еге! Що за чортівня з тим глечиком?

– З яким глечиком, Алване? – доволі байдуже спитала жінка.

– Глечиком із кленовим сиропом... Я його приніс із крамниці й поставив ось тут, щоб відімкнути двері. Що за чортів...

– Ну-ну, Алване, не лайся, я тебе прошу, – перебила його дружина. Взагалі кажучи, Гіллбрук – це далеко не єдине місце в християнській спільноті, в якому через залишки колишнього політеїзму не годиться згадувати всує Нечистого.

На ґанку не було ніякого глечика з кленовим сиропом, якого, завдяки добрим звичаям простого маломістечкового життя, один із найзначніших мешканців Гіллбрука по-простому міг принести з крамниці додому.

– Алване, ти цілком певен?

– Любонько моя, а ти як гадаєш? Та щоб я не був певен, коли несу глечик? Я купив сиропу в Дімера, бо йшов повз його крамничку. Він сам позичив мені того глека, і я...

Це речення й донині зостало незакінченим. Заточившись, містер Крід переступив поріг, увійшов до вітальні й, тремтячи всім тілом, звалився у крісло. Він раптом згадав, що Сайлас Дімер помер три тижні тому.

Місіс Крід стояла біля чоловіка й занепокоєно видивлялася на нього.

– Бога ради, – озвалася вона, – ти що, занедужав?

Нездужання не мало безпосереднього зв’язку зі справами земними, тож чоловік очевидно не вважав за потрібне відповісти. Мовчав, витріщивши очі. Минали довгі миті тиші, яку порушувало лише розмірене цокання годинника. Воно здавалося повільнішим, ніж було завжди. Неначе люб’язно дарувало подружній парі час отямитися.

– Джейн, далебі я з глузду з’їхав, – хрипко й поспішно заговорив він. – Ти повинна була б мені сказати про це. Ти ж напевно помітила ознаки хвороби, перш ніж вони стали такі очевидні, що я їх сам спостеріг. Мені видавалося, що йду повз Дімерову крамничку. Була відчинена, там світилося... тобто я так вважав. Та звісно ж, що вона тепер завжди зачинена! Сайлас Дімер стояв за прилавком. їй-богу, Джейн, я бачив його так виразно, як тебе отут. Згадавши, що ти попрохала мене принести трохи кленового сиропу, я ввійшов і купив... атож, таки купив дві кварти в Дімера. Так, він мертвий, лежить у могилі, але не хто інший, як сам Сайлас набрав цього сиропу з бочки в глечик і подав мені. Пам’ятаю, він навіть розмовляв зі мною – поважно, поважніше, ніж звик був; одначе з того всього, що він сказав, ані слова не можу пригадати. Але ж я таки бачив його... Господи, бачив... І балакав з ним, з мерцем! Так мені примарилося. Джейн, я шаленець. Я божевільний, а ти крилася з цим переді мною!

Під час цього монологу жінка добрала розуму, скільки там уже мала.

– Алване, – сказала вона, – по тобі не пізнати ані знаку божевілля, повір мені. Звичайно ж, оте все привиділося тобі, не інакше. Якби інакше, то це було б страхіття! Та ні, про божевілля не йдеться. Просто ти запрацювався в банку. Не варто було тобі цього вечора йти на директорську нараду. Таж кожному видно, що ти дуже втомлений. Я так і знала: станеться щось прикре.

Трохи запізніло жінчине передчуття – до часу, поки щось прикре таки сталося; та чоловік, надто заклопотаний собою, нічого на те не відповів. Уже заспокоївшись, міг до ладу міркувати.

– Безперечно, то був суб’єктивний феномен, – повів він, ні сіло ні впало перейшовши на вчену мову. – Узявши на віру можливість з’явлення духа, ба навіть його матеріалізації, навряд чи можна припустити думку про появу та матеріалізацію з небуття півґалонового коричневого череп’яного глечика – грубого, важкого гончарного виробу.

Тільки-но він закінчив цю мудровану мову, як до кімнати вскочила його маленька донечка в нічній сорочинці. Підбігши до батька, обхопила рученятами його шию й гукнула:

– Татусю, а ти нечемний! Забув прийти до нашої кімнати й поцьомати мене. Ми почули, що ти відчинив хвіртку, й глянули у вікно. Любий таточку, Едді питає, чи не міг би він дістати глечика, коли той спорожніє.

Коли до Алвана Кріда дійшла вся значимість цих слів, ним затіпало. Адже ж дитина не могла почути ані слова з розмови...

Дімерів маєток опинився тепер у руках виконавця духівниці. Той вважав, що найкраще було б продати заклад. Тому крамниця стояла замкнена від смерті її власника, а товари забрав інший «купець», придбавши їх en bloc3. Горішні кімнати також стояли порожні, бо вдова й дочки переїхали до іншого міста.

Уже наступного по Крідовій пригоді (якимсь чином про неї пішла чутка) вечора на хіднику навпроти крамнички зібралася юрба чоловіків, жінок і дітей. Про те, що тут ходить привид Сайласа Дімера, вже достеменно знав кожен мешканець Гіллбрука, хоча багато хто вдавав, що не вірить у такі дурниці. Із тих недовірків найзатятіші, переважно наймолодші, заходилися жбурляти каміння у фасад будівлі – єдину її доступну частину, причому завбачливо не влучали в не прикриті віконницями шиби. Еге ж, недовіра не переросла в злобу. Кілька сміливців перейшло вулицю.