Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

За шмат часу не сталося нічого вартого уваги, тож натовп помітно порідів. Та ось ті, які залишилися, спостерегли, що зсередини крамницю залило тьмяне жовтувате світло. І тут же припинилися всі вибрики; безстрашні герої прожогом кинулися від вікна та дверей на той бік вулиці й там змішалися з юрбою; хлоп’ята облишили кидати камені. Стримуючи віддих і збуджено шепочучи, кожне тицяло пальцями на дедалі яскравіше світло. Ніхто не зміг би сказати, скільки часу збігло, відколи з’явився перший проблиск. Нарешті освітлення набрало такої сили, що можна було розрізнити все в кімнаті. Стало виразно видно Сайласа Дімера, що стояв за прилавком.

Це справило разюче враження на збіговище. Юрба скоро танула з обох боків. Одні страхополохи брали ноги на плечі, інші відходили помалу й гідно, подеколи зиркаючи назад через плече. На місці залишилося зо двадцять душ, переважно чоловіків, безмовних, задивлених, збуджених. З’ява в крамниці не звертала на них уваги, дуже заклопотана рахунковою книгою.

Небавом три чоловіки, наче керовані одною думкою, вийшли з гурту на узбіччі дороги й перейшли на той бік. Один із трійці, здоровань, уже був налаштувався вибити плечем двері. Аж тут вони відчинилися самі собою, ніхто живий до того не приклався. Хоробрі шукачі пригод увійшли в кімнату. Як тільки вони переступили поріг, охоплені побожним страхом глядачі загледіли знадвору, що герої поводяться геть по-чудернацькому. Простягають поперед себе руки, ходять навмання, з розгону натикаються то на прилавок, то на бочки та ящики, то один на одного. Незграбно повертають то туди, то сюди, неначебто хочуть вийти звідти, та не можуть знайти виходу. Гучно клянуть, матіркують. А тим часом привид Сайласа Дімера ані оком не моргне на все, що діється навколо.

Яка сила спонукала гурт – цього нині не пригадає ніхто. Відомо тільки, що вся громада – чоловіки, жінки, діти та собаки – як стій та бач галасливо кинулася до дверей. Юрба товпилась у дверях, штовхалася, кожне прагло увійти першим. Та ось люди схаменулися, вишикувались у ряд і повагом рушили до входу. Через якусь ледве відчутну духовну чи й матеріальну алхімію ґаволови стали учасниками дійства й захопили сцену.

Тільки один глядач, який залишився по той бік вулиці, Алван Крід, банкір, бачив у світлі нутро крамнички з натовпом і все, що там коїлося. Перед тими, які були всередині, стояла пітьма. За порогом кожного уражала сліпота, і кожен шаленів із цього лиха. Люди ходили навпомацки, безладно й без мети, старалися пробратися крізь тисняву, пхалися, прокладали собі дорогу ліктями, били навмання кулаками, падали під ноги, зводилися й самі топтали впалих. Хапали одне одного за одяг, за волосся, за бороди, гризлися, як тварини, проклинали, верещали, обзивали бридкими словами. Коли останній витріщака увійшов у крамницю, там раптом стало зовсім темно. Тепер уже й Крід нічогісінько не бачив усередині. Він повернувся й пішов додому.

Рано-вранці зацікавлений натовп зібрався біля крамниці. У ньому були й ті, що вчора втекли звідси, а сьогодні при денному світлі набралися хоробрості, й ті, що йшли на роботу. Двері Дімерового дому розчахнені навстіж, приміщення порожнє. На стінах і на підлозі висіли й лежали клапті тканини та жмути волосся. Попереднього вечора войовничі мешканці Гіллбрука якось вибралися звідсіля й подалися до рідних домівок гоїти рани. На запорошеному прилавку лежала рахункова книга. Останні записи в ній Сайлас Дімер зробив шістнадцятого липня, останнього дня у своєму житті. Глечик сиропу, який купив Алван Крід, там не значився.

Ось така історія. Коли вгамувалися людські пристрасті й запанував одвічний здоровий глузд, в Гіллбруку дійшли думки, що, взявши до уваги нешкідливість і порядність Дімерової діяльності в нових умовах, можна було б дозволити небіжчикові й далі працювати. Не варто заважати йому збіговищами. Місцевий історик розсудливо згодився з цією думкою. Із його неопублікованої праці почерпнуто цю оповідь.

⥈

Галюцинація Стейлі Флемінґа

Із двох співрозмовників один був лікар.

– Хоч я й послав по вас, докторе, – сказав пацієнт, – але мені не дуже-то віриться, що ви зможете мені допомогти. Може, знаєте фахівця в галузі психопатій? Здається, я божеволію.

– У вас вигляд здорової людини, – відповів лікар.

– Вам видніше... але в мене галюцинації. Щоночі прокидаюся й бачу в спальні великого чорного ньюфаундленда з білою передньою лапою. Він сидить і не зводить з мене очей.

– Ви сказали, що прокидаєтесь. А ви певні? Буває, що галюцинацією вважають сновидіння.

– Та ні, справді прокидаюся. Іноді довго лежу, не ворушачись, і пильно дивлюся на цього собаку – так само, як і він на мене... на ніч я завжди залишаю лампу засвіченою. Коли вже не можу витримати, сідаю в ліжку – і пса як не було!

– Гм... як цей пес налаштований?

– Він видається мені доволі злісним. Добре знаю, що морда спокійної тварини – живої, а не намальованої – справляє стале, незмінне враження. Ось ця тварина очевидно не справжня, адже у ньюфаундлендів доволі добродушний вигляд. А як інакше це пояснити?

– Якщо доведеться лікувати пса, то навряд чи я поставлю правильний діагноз.

Сміючись зі свого жарту, лікар краєм ока спостерігав за пацієнтом. Раптом він зауважив:

– Знаєте, Флемінґу, ваш опис тварини цілком відповідає собаці покійного Атвелла Бартона.

Флемінґ підвівся був зі стільця, але сів, силкуючись на байдужість.

– Пригадую Бартона, – відповів він. – Здається, він... ходили чутки, що... Чи не було якихось підозр про його смерть?

Дивлячись у вічі пацієнтові, медик сказав:

– Три роки тому тіло Бартона, вашого давнього ворога, знайшли в лісі, біля його дому... і вашого. Хтось його заколов. Слідів убивці не знайшли, нікого не заарештували. У кількох наших знайомих були різні версії. У мене теж була. А у вас?

– У мене? Господь з вами, та що я можу знати про цю справу? Ви ж пам’ятаєте, що я поїхав до Європи зразу ж після цього вбивства... тобто трохи згодом. Навряд чи можна сподіватися, щоб я встиг скласти якусь думку про цей злочин за тих кілька тижнів, відколи повернувся. А що там з його псом?

– Він перший знайшов тіло. І здох від голоду на Бартоновій могилі.

Ми не знаємо невблаганного закону, якому підлягають збіги обставин і випадків. Стейлі Флемінґ теж не знав, інакше б не