Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

й дитя, щоб одиноким стати, — Чим міг би я тепер тебе оддарувати?» «Нічим, — Гервазіїв лунає відповіт, — Не хочу зганьбленим я стать на цілий світ Зразком Цибульського, що тільки сміху вартий: Дружину він свою програв колись у карти! Я радий: є кому віддать мого меча… А тяти раджу я з-за лівого плеча Обіруч: перетнеш од голови по шлунок!» Князевич взяв тоді шляхетний подарунок І заховать його в фургоні повелів. Одначе Ножика він потім не носив, Бо надто довга то була для нього зброя. Що далі сталося з рапірою страшною, — Ніхто із певністю дізнатися не міг. «Чому ж, земляче, ти товаришів моїх Вітаєш кисло так? — Домбровський до Матвія Заговорив. — Хіба не ожива надія У серці мужньому, як наші сурмачі Костюшків славний марш засурмлять, ідучи? Ну, сам уже меча не хочеш ти підняти, — За імператора Наполеона, брате, За Польщу вольную тут келих підійми!» Ге, — вимовив Матвій, — бував я між людьми І чув, що діється. Та не радію тому, Бо ласка ланова все на коні рябому, В гнізді єдиному не жити двом орлам! Наполеон — митець, але скажу я вам Одно: давно колись мені про Дімур’єра[213] Пулавський говорив, що то була б химера, Щоб на чужинного вождя чи короля Народу польського звірялася земля! Французи, волохи… Ні, нам давайте Пяста,[214] Чи Яна, Юзефа, чи Мацька — ну, і баста! Та й військо… Щось воно польщизною й не тхне, Бо хто ті титули, ті вигадки збагне — Саперів різних там та різних гренадирів… І як би справі тій я, гетьмане, повірив, Де навіть турчина за спільника беруть Або схизматика… Та й бачив я: ідуть Жовніри ордами, жіноцтво напастують, Грабують кожного, костьоли й то плюндрують!.. Чувати — Бонапарт зібрався на Москву… Скажу по щирості — не перший-бо живу Десяток, гетьмане, — то не близька дорога, Коли у неї він помандрував без бога… Та й кажуть…» — Тут урвав, понуривши чоло. Це Підкоморію не до смаку було, А бравих вояків мов отінила хмара… Аж раптом молодих ввіходить третя пара. Що ж? Мусив молодий назвать ім’я своє — Без того Реєнта ніхто не пізнає: Від Телімени він наляканий грізьбою, Відрікшись польського у свяченого строю, Французький з примусу надів короткий фрак… Од того на виду у нього переляк, А сам, як журавель, незграбно виступає, Як стати, сісти як, як дать уклін — не знає… А пам’ятаємо ж — так жести він любив!.. От руки заховать за пояс ісхотів, Та леле! — пояса немає і ознаки!.. І він ховає їх в одну кишеню фрака. Іде, соромлячись, мов непристойне щось На людях бідному вчинити довелось, — І раптом, сивого угледівши Матвія, Тремтить із остраху і як стіна біліє. Матвій до Реєнта велику приязнь мав, Тепер же поглядом його обдарував, Що той аж гудзики узявся застібати Від жаху. А Забік, уставши серед хати, «От дурень!» — вигукнув… І в дім убогий свій, Не попрощавшися, потяг старий Матвій. Тим часом — Реєнта щаслива наречена — У моднім одягу сіяє Телімена, Що ані вимовить того, ані списать, Хіба що вроду б ту далось намалювать, — Рубінів, перлів блиск і кольори матерій! Та Граф, коли вона ступила тільки в двері, Пізнав — пополотнів… «О зраднице! — гука. — Як! У чужій руці тепер твоя рука — Тепер, як я вернувсь, — тепер, як я з тобою?! О, легковірний я! Адже і серед бою Тебе я згадував! Була за талісман Кокарда, що мені дала ти… Геть!.. Туман Тепер розвіявся! А тільки горе тому, Хто, нерозсудливий, став на шляху мойому… Хіба по трупу він моєму перейде, Тоді лиш зрадницю до шлюбу поведе!» Усі схопилися, у Реєнта тривога В очах заблискала. «Утиштеся, на бога, І заспокойтеся, — почав хтось із гостей, — Навіщо це ви так до серця берете?» Аж тихо Графові шепнула Телімена: «Ще не одібрано мойого слова в мене, Ще не зав'язано мені навіки світ. Та тільки — прошу дать короткий відповіт: