Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

А ще мій дракон ухопив мене за загривок, утримуючи в повітрі, допомагаючи завершити переверт і спробувати крила.

Ми кудись мчали, здається, далеко за межі Псарина. Час і простір перестали мати значення – лише політ, відчуття щастя та глибокої нескінченності.

Виявивши, що можу сама триматися в повітрі, Адран відпустив мене, так само пильно розглядаючи.

Болю та втоми більше не було. Натомість енергії явно не вистачало. Кинувши на нього завзятий погляд, я зірвалася і помчала вперед. Дрон прийняв виклик, за кілька хвилин наздогнав і знову вхопив зубами за холку, цього разу інакше – по-господарськи. По-чоловічому.

Напевно, я завжди хотіла саме цього. Самого піку нашої близькості, самого верху тваринної насолоди, яку не здатні відчувати необоротні.

Ми літали, плескались в якомусь теплому гірському джерелі, і навіть, здається, зловили косулю в лісі. І скрізь, постійно Дрон доводив собі і мені свої права на мене, доносячи до таких граней насолоди, про які не підозрює жоден пес чи кіт.

Вже надвечір він потягнув мене назад. Я не розуміла, навіщо нам повертатися до Псарина, коли так чудово можна ніжитися на бережку залишок життя, подалі від усіх.

Але Дрон був непохитний. Разом зі спогадами, що нахлинули. І думками про маму із сестрами.

Ми вдерлися на той самий майданчик. Чорно-сталевий дракон зменшувався на льоту, а я запанікувала і мало не збила колону, розчаровано шкодуючи, що Дейк не чекає мене тут. Я б не відмовила собі в задоволенні віддавити йому випадково ногу... заодно і все інше, що трапиться на шляху моєї нової гігантської лапи.

Дрон хитнув головою і, здається, щось сказав. Я прислухалася. Схоже, мене влещували обернутися, мовляв, все вийде. Зосередься. Ти впораєшся.

І я послухалася. Зосередилася, закликаючи свою людську половину.

Тваринна спрага польоту та задоволень поступилася місцем неспокійному людському розуму, що за півдня знудьгувався без роботи. Дрон простяг руку, і я вклала в неї свою... вже теж руку. Обтрусилася.

– Ні фіга собі, – тільки й видала.

Адран засміявся, принюхався.

– Тепер ти пахнеш жінкою, – задоволено констатував. – Моєю жінкою!

Сходи виявилися порожніми, як і наші апартаменти. Ми безперешкодно увійшли через відчинені потаємні двері.

– Ватажок помер? – поцікавилася я, коли язик згадав, що вміє говорити. Адран кивнув. – І що тепер?

– Ти мені скажи.

Дрон попрямував до шафи і витяг з неї два – два! – халата. Один, чистий, собі. І один – жіночий, точно за розміром! – мені. Ах ти...

Одягнувшись, я підійшла до вікна, намагаючись усвідомити та впорядкувати те, що сталося. Ну і кішечка, м-да...

– Нас у небі бачили всі? – поцікавилася.

Він знову кивнув.

Ну так, спробуй не поміти дві такі гори.

– Аліс... ти від мене не підеш? – несподівано спитав Дрон.

Тілом прокотилася солодка хвиля, я виразно усвідомила, що він тепер мій – повністю, беззастережно! Та куди ж я подінусь, адже я теж ніколи нічого подібного не відчувала...

– А навіщо мені лишатися? – зневажливо кинула, не маючи змоги відмовити собі в такій солодкій помсті.

Раптом зрозуміла, що переді мною цілий світ, і я можу тепер летіти куди завгодно! І не залежати ні від кого. Вибирати кого хочу. І до нього це теж, схоже, дійшло.

– Що мене тут тримає? – обернулася до нього.

– Нічого? – похмуро поцікавився Адран.

– Хіба я колись виявляла бажання розважати стурбованих псів? Дозволяти тобі принижувати себе при них?

Адран за два кроки наблизився – я напружилася, не знаючи, чого чекати. Але він стиснув мої плечі, притулився головою до голови.

– Пробач мені, я поводився як... виродок, – несподівано визнав мій монстр.

– Угу, – згідно муркотнула я. – Чим спокутуватимеш?

– А чим треба? – зітхнув Адран. – Ти зможеш мене вибачити?

Та я вже давно вибачила. Але треба ж ловити напад каяття, для нього це величезна рідкість! Зараз прийде до тями і потім чекай до наступної небезпеки.

– Ну... – протягнула я задумливо. – Якщо повторю все, що витворював ти зі мною, будемо квиті?

В обличчі Адрана явно читалася боротьба, і я зацікавлено очікувала, що ж переможе.

– Гаразд, – погодився він. – Ти маєш право вимагати сатисфакції. Я все виконаю.

– Маю, – задоволено усміхнулася я. – Але не буду. Ти не знав, що творив.

Дійсно, ми обидва знаходилися в якомусь еротичному куражі, з одного боку, накопичувалася нереалізована енергія драконів, які жили в середині нас, ніколи не знаючи свою пару в обороті. З іншого – треба було зібрати енергію пожадання оточуючих. – Але ж я знаю.

– Ти найкраща, – недовірливо посміхнувся Адран.

– Але разок на коліна тебе таки поставлю, – хмикнула я. – Не все ж мені просити.