Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Якщо вона не охолоне...

© Кирило Бойко

- Що ти знову робиш?

Голос Чари впізнаю, а ось у фокус узяти його не відразу виходить. Усе розпливається. Жорсткі літаки ловлю. За стіл навпроти приземляється темна пляма.

- Що твориш, питаю?

- А я їбу, чи що... - роняю невиразно.

Відчуваю, ще кілька стопок - завалюся під стіл. Піднімаю і заливаю. Шлунок за весь день нічого, крім водяри, не приймав, уже другу чарку подає сигнали лиха. Але мені так похую... Глибоко похую, навіть якщо алкокому спіймаю.

- Але ж щось сталося. Що? Вивалюй.

Чара в активі, щоб мене полоскати. Наче без нього мало.

- От чого ти до мене причепився? - вихлюпую роздратування, старанно маскуючи за грубістю клятий біль. Стільки його накопичилося, не втримати. Зі скрипом пригальмовуючи, частину видаю все ж: - Я, може, не стільки після водяри в лайно... У мене, знаєш, уся душа, на хрін, на шматки! Але кого це їбе? Скажи, кого це їбе?

- Мене, - незмінно підставляє плече.

На секунду навіть соромно. Так завжди з Чарою. А що я віддав? Проти його внеску в нашу дружбу - ні хріна вагомого з мого боку.

- Бойка? - кличе, бо я мовчу.

П'яно хитнувшись, роблю невизначений жест рукою, мовляв, не варто.

- Не відстану, - наполягає Чарушин. - Ти третій день сам не свій.

- Третій день... - повторюю і киваю, підтверджуючи. - Три дні тому... Три дні тому в мене, блядь, усе було круто! Три дні тому я був живий, розумієш?

Чара киває. Слухає, як завжди, уважно і цілком серйозно, незважаючи на те, що мій базар, упевнений, має вигляд збоку як бухий злив емоцій.

- Що ж сталося?

- Чому тобі завжди потрібно все знати? Тобі робити, чи що, не хуй? Богданова знову не дає? - так само вперто йду від теми.

Усміхаюся. Фізично це все ще можливо. Усередині ж усе, як і раніше, тріщить.

- Варя просила підтримати тебе, - спокійно повідомляє Чара, а я на звуках її імені здригаюся, ніби з мене живцем шкіру здирають.

Я не збираюся розкручувати цю інформацію. На хрін.

Не збираюся.

- Як вона сама? Нормально? - видихаю і завмираю в очікуванні відповіді.

Докладаю зусиль, щоб повноцінно бачити Чарушина. За обличчям частину рахувати розраховую.

- Вона молодець.

Шумно видихаю. Погоджуючись, киваю.

Усе, на хрін. Більше я нічого не можу видати.

Тягнуся за новою порцією алкоголю. Перекидаю стопку, не помічаючи, як пійло обпікає горло. Навіть очі сльозяться. Прикриваючи повіки, втискаю в куточки пальці.

- То чому ти розірвав стосунки?

- Втомився, - тягну стандартну відмазку.

- Ага, і тому зараз так побиваєшся. Свободі до сліз радий, - єхидно жене гумор Чарушин. - Харе пиздіти, брате.

- А якщо не пиздіти... - зітхаю я, знову підносячи до нього погляд. - Якщо не пиздити, то сказати нічого.

- Не скажеш, значить?

- Ти взагалі помітив, що я бомж? - широко розводжу руками. - Повний нуль. Нікчема. Ні хати, ні тачки... Навіть ноута для роботи немає. Ночую в готелі! І то... Це поки готівка на кишені. Ще тиждень, перекочую на вокзал, блядь.

- Батько, значить?

- Та який він мені батько? А? Який він мені батько? - горланю так, що слина з пащі летить. Видавши це, новий гучний видих випускаю, ніби останній. - Зам'яли, коротше, - тепер зовсім тихо кажу. - Не хочу порушувати цю тему. На хрін.

- Варя-то до чого? Вона з тобою точно не через твою тачку і хату була. Ти ж не баран, сам розумієш це. Навіщо її відштовхуєш?

- Баран я. Справжнісінький. І... Їй без мене буде краще.

Боляче, але правда.

- Угу, - видає Чара з усім скепсисом. - Розмазало, дивлюся, ґрунтовно. Зберися, блядь. Досить бухати. Пішли, - піднявшись, обходить стіл. – Підіймайся, підіймайся...

- Ні хріна... - мотаю головою. - Там... Там мені буде гірше... - язик знову заплітається. - Слухай, можеш форматнути мені телефон? По-братськи прошу.

- Навіщо?

- Хочу стерти...

- Що?

- Усе! Фотки, листування... На хрін!

Чарушин має нахабство зареготати.

- Так зітри сам. Чого ти, як баба, Бойка? Бортанув дівчину, вали до кінця. Гладіатор, бля. Хочеш, завтра всім здам, що ти над її фотками соплі ганяєш? А може, чогось і гірше, - характерно пересмикує рукою повітря, як член під час дрочки.

- Пішов ти.

- Піду. З тобою. Підіймайся, сказав.

- З'їбись. Не відстанеш, по ковпаку наваляю, - попереджаю, хапаючись знову за пляшку.

- Ти ледь сидиш, блядь. Наваляєш... Ну-ну, добре, ще одну, як анестезію. Зрозумів, доведеться виносити неживе тіло. Телефоную Філі, - торохтить над вухом, поки я намагаюся хоч якось потрапити в стопку. Уже зі столу на ноги стікає, але я не здаюся. - Алло, Філімоне. Потрібна ваша допомога. Та не бухий я! Я не бухий. Слухай, серйозно. Тільки гриву не мій, я тебе благаю. Ми тебе і без максі обсягу приймемо, немає часу на реверанси. Терміново. У клуб, так. Бойку будемо виносити. Сам не допру. У лайно він. Ще хвилина, і зовсім ляже. Чекаю.