Читати книгу - "Гра янгола"

– Як звати вашого суб’єкта?

– То не просто собі суб’єкт. Один із моїх начальників приятелює з адвокатом Валера.

– А ви теж із ним приятелюєте?

– Поки що ні, друже мій. Ви ж мене знаєте. Я належу до старої школи. Де важила честь та подібне лайно.

– Я вам співчуваю.

– До речі, як там поживає бідолашний Рікардо Сальвадор? Ви знаєте, що понад двадцять років ніхто про нього не чув. Усі думали, що він помер.

– Рано його поховали.

– І як він там почувається?

– Самотнім, зрадженим і забутим.

Інспектор замислено кивнув головою.

– Його доля примушує подумати про майбутнє, яке може підготувати нам наша професія, чи не так?

– Але ваша доля складається зовсім інакше, і до найвищих посад вам, думаю, залишилося добиратися років два, не більше. Я бачу вас головним начальником поліції у віці не більш як сорок п’ять років, що цілує руки єпископам та високим воєначальникам під час параду на свято Тіла Господнього.

Ґрандес холодно кивнув головою, пустивши повз вуха мій саркастичний тон.

– До речі, про цілування рук. Ви вже чули, що сталося з вашим другом Відалем?

Ґрандес ніколи не починав розмову, не заховавши туза в рукаві. Він подивився на мене усміхненим поглядом, смакуючи мою тривогу.

– А що таке? – промурмотів я.

– Кажуть, уночі його дружина намагалася накласти на себе руки.

– Крістіна?

– А й справді, ви ж її знаєте…

Я навіть не помітив, що підхопився на ноги й руки мені тремтять.

– Заспокойтеся. Із сеньйорою Відаль усе гаразд. Схоже, вона хотіла випити велику дозу опію, але рука її зрадила… Сядьте, будь ласка, Мартін. Прошу вас, сядьте.

Я сів. У шлунку в мене було таке відчуття, ніби туди встромили з десяток цвяхів.

– Коли це сталося?

– Два чи три дні тому.

Мені згадався силует Крістіни у вікні вілли «Геліус» кілька днів тому, згадалося, як вона привітала мене помахом руки, а я повернувся до неї спиною.

– Мартін! – погукав мене інспектор, провівши долонею в мене перед очима, ніби перевіряв, чи зі мною нічого не сталося.

– Що?

Інспектор подивився на мене поглядом, у якому я помітив справжню стурбованість.

– Ви не хочете мені чогось розповісти? Я знаю, ви мені не вірите, але я хотів би допомогти вам.

– Ви досі вважаєте, що це я вбив Баридо та його компаньйона?

Ґрандес заперечливо похитав головою.

– Я ніколи в це не вірив, але декому хотілося в це повірити.

– Тоді навіщо ви за мною стежите?

– Заспокойтеся. Я не стежу за вами, Мартін. Якби я за вами стежив, ви це відразу помітили б. Поки що я тільки спостерігаю за вами. Бо ви подобаєтеся мені, і мене турбує, що ви можете вплутатися у велику халепу. Чому ви не хочете довіритися мені й розповісти про все, що відбувається?

Наші погляди зустрілися, і на якусь мить я відчув спокусу розповісти йому про все. Я б це зробив, якби знав, із чого почати.

– Нічого не відбувається, інспекторе.

Ґрандес кивнув головою й подивився на мене з жалістю, чи то було лише розчарування. Він допив своє пиво й залишив на столі кілька монет, потім плеснув мене долонею по плечу й підвівся.

– Будьте обережні, Мартін. І пильно придивляйтеся, куди ставити ногу. Не всі спроможні зрозуміти вас так, як я.

– Я візьму до уваги ваші слова.

Був уже майже полудень, коли я повернувся додому, не в змозі забути про те, що мені розповів інспектор. Підійшовши до будинку з вежею, я повільно піднявся сходами з таким відчуттям, ніби моя душа теж стала важкою. Я відчинив двері на поверх, боячись зустрітися з Ізабеллою, якій захочеться поговорити. У будинку панувала тиша. Я пройшов коридором до самої галереї й там побачив її: вона спала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях, одним із моїх давніх романів. Я не міг не всміхнутися. Температура всередині будинку значно знизилася протягом цих осінніх днів, і я боявся, щоб Ізабелла не застудилася. Іноді я бачив, як вона розгулює по дому, накинувши на плечі вовняне манто. Я вирішив на мить увійти до її кімнати, щоб знайти те манто й обережно її накрити. Її двері були прочинені, і хоча вона тепер жила в моєму власному домі, проте я не дозволяв собі заходити до тієї спальні, відколи Ізабелла там оселилася, і відчув певне вагання, перш ніж зробити це тепер. Я побачив манто, згорнуте на кріслі, й увійшов, щоб узяти його. Кімната пахла солодким лимонним ароматом Ізабелли. Ліжко було ще не прибране, і я нахилився над ним, щоб розправити простирадла та ковдри, бо вже давно помітив, що коли брався за якусь домашню роботу, то мимоволі наслідував звички своєї помічниці.

Саме тоді я побачив, що між матрацом пружинним і матрацом пуховим щось заховане. З-під двох простирадл визирав ріжок паперу. Коли я за нього потяг, то побачив, що то якийсь паперовий пакет. Я витяг його цілком, і в моїх руках опинилося десь двадцять конвертів із синього паперу, перев’язаних стрічкою. Я відчув, як усередині в мене все похололо, проте ще не хотів вірити своєму передчуттю. Я розв’язав стрічку й узяв один із конвертів. На ньому було моє прізвище й адреса. Замість зворотної адреси було написано просто «Крістіна».

Я сів на ліжко спиною до дверей і переглянув дати на зворотніх адресах. Перший лист надійшов три тижні тому, останній – три дні. Усі конверти були відкриті. Я заплющив очі й відчув, що листи випадають у мене з рук. Я почув, як вона дихає за моєю спиною, стоячи у дверях.

– Пробачте мені, – прошепотіла Ізабелла.

Вона повільно підійшла, опустилася навколішки й стала підбирати з підлоги листи один за одним. Коли вона поклала їх усі в один конверт, то подала їх мені з поглядом, схожим на погляд пораненої тварини.

– Я це зробила, щоб захистити вас, – сказала вона.

Очі їй наповнилися слізьми, і вона поклала долоню мені на плече.

– Іди геть, – сказав я.

Я відштовхнув її від себе й звівся на ноги. Ізабелла впала на підлогу, стогнучи так, наче щось пекло її всередині.

– Іди геть із цього дому.

Я покинув кімнату, не зачинивши двері в себе за спиною. Вийшов на вулицю й опинився віч-на-віч зі світом фасадів та чужих і далеких облич. Я пішов куди очі дивляться, не зважаючи на холод та вітер із дощем, який почав шмагати місто подихом прокляття.

34

Трамвай зупинився перед брамою башти Бельєсґард, де