Читати книгу - "Гра янгола"

місто вмирало біля підніжжя пагорба. Я дійшов пішки до брами кладовища Сан-Жервазіо, орієнтуючись по смужці жовтого світла, яку фари трамвая посилали в далечінь крізь завісу дощу. Мури кладовища височіли за півсотні метрів, схожі на мармурову фортецю, а за ними виднівся густий ліс надгробків і статуй, колір яких зливався з кольором грози. На вході до обгородженої території я побачив будку, де сторож, загорнутий у теплу ковдру, грів руки біля розпаленого вогню. Побачивши мене крізь дощ, він підхопився на ноги. Він роздивлявся мене кілька секунд, перш ніж відчинити хвіртку.

– Я шукаю усипальницю родини Марласок.

– Через півгодини споночіє. Ліпше приходьте іншого дня.

– Чим швидше ви скажете мені, де вона є, тим швидше я піду.

Сторож проглянув список і пальцем показав мені розташування усипальниці на мапі кладовища, яка висіла на стіні. Я пішов, не подякувавши йому.

Без особливих труднощів я знайшов усипальницю посеред гробниць і мавзолеїв, що тіснилися на обгородженій муром території кладовища. Уся ця структура була побудована на мармуровому п’єдесталі. Споруджений у модерністському стилі пантеон утворював щось подібне до арки зі сходів, які у вигляді амфітеатру підіймалися до галереї, підтримуваної колонами, у якій перед очима поставав атріум із могильними плитами обабіч. Галерея була накрита куполом, на вершині якого височіла статуя з почорнілого мармуру з обличчям, затуленим вуаллю, та коли хтось наближався до пантеону, то мав таке враження, ніби той вартовий усипальниці обертав голову, щоб стежити за ним очима. Я піднявся сходами й, дійшовши до входу в галерею, зупинився й подивився назад. Далекі вогні міста було видно звідси крізь завісу дощу.

Я заглибився в галерею. У її центрі височіла скульптура жіночої постаті, що обіймала розп’яття в позі благання. Її обличчя було понівечене ударами, і хтось замалював чорною фарбою її очі та губи, надавши схожості з мордою вовка. То був не єдиний знак осквернення усипальниці. Могильні плити були подзьобані або подряпані якимись металевими гостряками, а деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й обписані словами, які годі було прочитати в сутінках. Могила Дієґо Марласки була вглибині. Я підійшов до неї й поклав долоню на могильну плиту. Дістав фотографію Марласки, яку дав мені Сальвадор, і став уважно її роздивлятися.

Саме тоді я почув кроки, що підіймалися сходами пантеону. Я поклав фотографію в кишеню пальта й рушив до входу в галерею. Кроки зупинилися, і було чутно лише, як краплі дощу падають на мармур. Я підійшов до самого входу й визирнув назовні. Спиною до мене на сходах бовванів силует людини, що дивилася на далеке місто. То була жінка в білому, її голова була накрита хусткою. Вона повільно обернулася й подивилася на мене. Усміхнулася. Попри те, що минуло багато років, я відразу її впізнав. Ірен Сабіно. Я ступив крок до неї й лише тоді зрозумів, що за спиною в мене є хтось іще. Від удару в потилицю в мене в очах спалахнуло сліпуче світло. Я відчув, що впав навколішки. Через секунду я вже лежав на мокрому мармурі. Темний силует вирізнявся на тлі дощу. Ірен опустилася навколішки біля мене. Я відчув, як її рука просунулася мені під голову й обмацала те місце, у яке я дістав удар. Я побачив її пальці, вимазані кров’ю. Вона лагідно доторкнулася ними до мого обличчя. Останнє, що я побачив, перш ніж знепритомніти, це як Ірен Сабіно дістала небезпечну бритву й повільно її розкрила; сріблясті краплі дощу скапували з леза, тоді як вона наближала його до мене.

Я розплющив очі на сліпуче світло гасового ліхтаря. Обличчя сторожа дивилося на мене без будь-якого виразу. Я спробував закліпати віями, але тут мене шпигнуло гострим болем у потилицю.

– Живий? – запитав сторож, не уточнивши, чи то його запитання звернене до мене, чи має суто риторичний характер.

– Так, – простогнав я. – Не здумайте вкинути мене в яму.

Сторож допоміг мені підвестися. Кожен порух відбивався гострим болем мені в голові.

– Що сталося?

– Вам видніше. Уже годину тому я мав замкнути кладовище, та, оскільки ви не повернулися, я підійшов сюди, щоб подивитися, у чому річ, і побачив, що ви тут спите, мабуть, хильнули забагато.

– А жінка?

– Яка жінка?

– Їх тут було двоє.

– Двоє жінок?

Я зітхнув і похитав головою.

З допомогою сторожа я нарешті зіп’явся на ноги. Лише тоді відчув пекучий біль і побачив, що сорочка в мене розстебнута. Кілька мілких порізів змережали мені груди.

– Знаєте, я не сказав би, що це гарний малюнок…

Я застебнув пальто й помацав внутрішню кишеню. Фотографія Марласки зникла.

– Ви маєте телефон у будці?

– Ми його маємо в залі турецьких лазень.

– Ви можете принаймні допомогти мені дійти до башти Бельєсґард, я замовлю машину звідти.

Сторож вилаявся й узяв мене під лікті.

– Я ж вам радив прийти іншого дня, – промовив він голосом людини, що змирилася з долею.

35

Лише за кілька хвилин до півночі я нарешті добувся до будинку з вежею. Щойно я відчинив двері, як зрозумів, що Ізабелла пішла. Мої кроки в коридорі відлунювали інакше. Я не став завдавати собі клопоту й вмикати світло. У темряві пройшов до кімнати, що належала їй. Ізабелла ретельно прибрала тут, перш ніж пішла. Простирадла й ковдри акуратно складені на кріслі, матрац голий. Її запах ще витав у повітрі. Я вийшов у галерею й сів за письмовий стіл, яким користувалася моя помічниця. Ізабелла підстругала всі олівці й акуратно поставила їх у чашу. Білий папір був складений акуратним стосиком на таці. Комплект пер, який я їй подарував, стояв на краю стола. Мій дім ніколи не здавався таким порожнім.

Я роздягся у ванній, скинувши із себе обляпаний багнюкою одяг, і приклав до потилиці компрес зі спиртом. Біль затих, аж поки не перетворився на глухе пульсування та загальне відчуття, яке не дуже відрізнялося від глибокого похмілля. Подряпини на грудях здалися мені в дзеркалі лініями, накресленими пером. То були чисті поверхові порізи, проте пекли вони мені добре. Я обтер їх спиртом і поклав свої надії на те, що інфекції не буде.

Я ліг у ліжко й накрився по шию двома чи трьома ковдрами. Єдиними частинами тіла, які мені не боліли, були ті, які втратили будь-яку чутливість від холоду та дощу. Я чекав, коли зігріюся, дослухаючись до холодної тиші, тиші відсутності й порожнечі, яка душила дім. Перед тим як піти, Ізабелла залишила стос конвертів із листами від Крістіни на моєму нічному столику. Я простяг руку й дістав