Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Господи помилуй. Гаррієт? — Вона наосліп зіп’ялася й кинулася шукати окуляри. — Що таке? Де твій маленький супутник?

— Він пішов додому. Тетті, ти мене любиш?

— Що сталося? Серденьку, котра година? — запитала вона, марно мружачись на годинник біля ліжка. — Ти ж не плачеш? — Вона нахилилася помацати чоло Гаррієт, але воно було вологе й прохолодне. — Що відбувається, бога ради?

— Можна, я в тебе переночую?

У Тет похололо в животі.

— Ой, сонечку. Бідна Тетті ледь жива з тими алергіями… Дорогенька, скажи мені, що сталося? Тобі погано?

— Від мене не буде ніяких клопотів.

— Сонечку. Ой, сонечку. Ти ніколи мені ніяких клопотів не завдаєш, і Еллісон також, але…

— Чому ні ти, ні Ліббі, ні Аделаїда ніколи не хочете, щоб я у вас ночувала?

Тет відібрало мову.

— Ну, Гаррієт, — спромоглася вона. Тоді потягнулася й увімкнула лампу для читання. — Ти ж знаєш, що це неправда.

— Ви мене ніколи не запрошуєте!

— Послухай, Гаррієт. Я візьму календар. Виберемо на наступному тижні дату, тоді мені вже буде краще, і…

Вона затнулася. Дитина плакала.

— Послухай, — мовила Тет молодцюватим голосом. Хоч вона й намагалася вдавати цікавість, коли її подруги складали дифірамби своїм онукам, сама не шкодувала, що не має власних. Діти її знуджували й дратували — що вона відчайдушно старалася приховати від своїх маленьких племінниць. — Я збігаю по мочалку. Тобі стане краще, як… Ні, ходімо зі мною. Гаррієт, вставай.

Вона взяла Гаррієт за мурзату долоню й повела темним коридором у ванну. Увімкнула обидва крани в раковині й подала їй брусок рожевого туалетного мила.

— Ось, маленька. Умий обличчя й руки… спочатку руки. А тепер бризни собі трохи холодної води в обличчя, тобі стане краще…

Вона змочила мочалку й узялася ретельно обтирати нею щоки Гаррієт, а тоді передала її самій дівчинці.

— Ось так, маленька. А тепер можеш узяти цю холодну мочалочку і потерти собі нею навколо шиї і під пахвами?

Гаррієт так і зробила — механічно, одним рухом біля горла, тоді кількома кволими змахами поводила нею під футболкою.

— Ну-ну. Я ж знаю, що ти можеш краще. Іда тебе не змушує митися?

— Змушує, мем, — досить безнадійно мовила Гаррієт.

— То чому ж ти така брудна? Вона щодня тебе у ванну відправляє?

— Так, мем.

— А вона змушує тебе запихати голову під кран і перевіряє, чи мило мокре, коли ти виходиш? Толку з того нуль, Гаррієт, якщо ти просто залазиш у гарячу ванну й сидиш там. Іда Ру добре знає, що вона має…

— Іда тут не винна! Чому всі спихають вину за все на неї!

— Ніхто її не звинувачує. Я знаю, що ти любиш Іду, серденьку, але мені здається, твоїй бабці, можливо, треба трохи з нею поговорити. Іда нічого поганого не зробила, просто небілі люди мають різні уявлення… ой, ну Гаррієт. Будь ласка, — мовила Тетті, переплітаючи долоні. — Ні. Будь ласка, не починай знову.

Після вечері Юджин досить знервовано пішов за Лоялом надвір. Той видавався у мирі зі світом, готовий до неквапної повечірньої прогулянки, проте Юджин (що після вечері вже переодягнувся у свій незручний чорний костюм для проповідування) весь аж схолов від тривоги. Він глипнув на себе в бічне дзеркало Лоялового фургона й швидко пригладив гребінцем жирний «качачий хвіст». Відродження минулого вечора (десь на віддаленій фермі на іншому боці округу) видалося не дуже успішним. Допитливі роззяви, що поприходили під ту альтанку в підліску, гигикали, кидалися кришечками від пляшок і гравієм, ігнорували тацю для пожертв, а тоді ще до завершення служби повставали й поспішили геть — та чи винні вони? У молодого Різа — з очима блакитними, ніби газове полум’я, і роздмуханим назад волоссям, наче він щойно побачив янгола — в одному мізинці, мабуть, віри більше, ніж у всіх тих хихотунів разом узятих, але з коробки не виповзла жодна змія, жодна; і хоч Юджин від цього зніяковів, власними руками їх звідти діставати не поспішав. Лоял запевнив, що сьогодні, у Бойлінґ-Спрінґ, прийом буде тепліший — та яке Юджинові діло до Бойлінґ-Спрінґ? Звісно, там є постійна парафія вірних, але вона належить комусь іншому. Післязавтра вони спробують барабанним боєм скликати людей на площу — та як, заради бога, їм це вдасться, якщо найбільша їхня приманка для натовпу — змії — заборонена законом?

Лоял наче й анітрохи цим не переймався.

— Я тут, щоб виконувати Божу роботу, — сказав був він. — А Божа робота — бороти смерть. — Минулого вечора кпини від натовпу його не діймали; та хоч Юджин боявся змій і усвідомлював, що не здатний брати їх голими руками, водночас він не тішився від очікування ще одного вечора публічного приниження.

Вони стояли на освітленій цементній плиті, яку всі називали «автонавісом», де з одного боку стояв газовий гриль, а з другого висіло баскетбольне кільце. Юджин нервово зиркнув на Лоялів фургон — на брезент, що вкривав складені ззаду коробки зі зміями, на наліпку на бампері з косими фанатичними літерами «ЦЕЙ СВІТ — МЕНІ НЕ ДІМ!». Кертіс сидів у безпеці всередині, дивився телевізор (якби побачив, як вони йдуть, то розплакався б, щоб його взяли з собою), і Юджин уже збирався запропонувати просто сісти у фургон і їхати, коли рипнули москітні двері, і до них почовгала Ґам.

— Вітаю, мем! — щиро гукнув Лоял.

Юджин частково відвернувся. Цими днями йому доводилося боротися з постійною ненавистю з боку