Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

своєї баби й весь час нагадувати собі, що Ґам — просто стара жінка, ще й недужа, роками хворіє. Він згадував один день давним-давно, коли вони з Фаришем були маленькими, а батько приваландався додому п’яним посеред дня і висмикнув їх із трейлера на подвір’я, ніби щоб відшмагати. Обличчя в нього було бурякове, і говорив він крізь зціплені зуби. Але він не сердився: він плакав. «О, господи, мені зле від самого ранку, як я дізнався. Господи-Боже, змилуйся. Бідної Ґам за місяць-два вже з нами не буде. Лікарі кажуть, рак її вже до самих кісток поїв».

Це було двадцять років тому. Відтоді народилося четверо братів — які виросли, покинули дім, або стали інвалідами, або потрапили в тюрму; батько, дядько й мати — як і мертвонароджена сестричка — усі опинилися в землі. А от Ґам вижила. Смертні вироки для неї від різноманітних лікарів і начальників відділів охорони здоров’я надходили досить часто впродовж усього Юджинового дитинства та юності, і Ґам отримувала їх і досі десь кожні пів року. Тепер, коли батько помер, вона, наче вибачаючись, приносила ці прикрі вісті самотужки. Селезінка в неї збільшилася й от-от трісне; у неї відмовляє печінка, або підшлункова, або щитовидка; її з’їдає то такий рак, то сякий рак — уже стільки різних видів, що кістки в неї від нього чорні, наче вугілля, ніби пригорілі в печі курячі кісточки. І справді — Ґам видавалася поїденою. Не маючи змоги її вбити, рак у ній поселився й облаштував там собі затишну домівку: умостився в грудній клітці, пустив міцні корені й став штовхатися кінчиками мацаків крізь поверхню шкіри, залишаючи розсипи чорних родимок — тож (здавалося Юджинові), якби хтось тепер розпоров Ґам, у ній, мабуть, і крові не було б, а лише маса отруйної губчатості.

— Мем, коли ви не проти, шо я спитаю, — увічливо почав Юджинів гість, — як то так, шо ваші хлопці вас кличуть Ґам?

— Ніхто того не знає, то ім’я просто прилипло97, — фиркнув Фариш, вириваючись зі свого таксидермічного сараю, осяяний променем електричного світла, що впало на меч-траву. Він підбіг ззаду неї, обхопив руками й залоскотав, наче вони коханці. — Хоч’, кину тебе ззаду в той фургон до змій, га, Ґам?

— Досить того, — апатично відповіла Ґам. Їй здавалося неблагородним показувати, як їй подобається така груба увага, та однак вона від неї тішилася; і хоч вираз обличчя в неї був порожній, дрібні чорні очка блискали задоволенням.

Юджинів гість підозріливо зазирнув у дверний отвір таксидермічної/метамфетамінової халупи без вікон, залитої голим світлом лампочки на стелі: мензурки, мідна труба, вкрай складна й нашвидкуруч зліплена мережа з вакуумних помп, трубочок, пальників і старих ванних кранів. Огидні пам’ятки про таксидермічне підприємництво — як-от консервований у формаліні ембріон пуми й коробка для риболовецьких снастей із прозорого пластику, повна різноманітних скляних очей — створювали враження лабораторії Франкенштайна.

— Та заходь, не сци, — не вгавав Фариш, обійшовши коло. Він відпустив Ґам, схопив Лояла ззаду за сорочку й водночас підштовхнув і кинув його крізь двері лабораторії.

Юджин знервовано рушив слідом. Його гість — мабуть, звик­лий до подібної різкої поведінки від брата Долфуса — наче не переймався, проте Юджин надто добре знав Фариша, тож розумів, що його гарний настрій вартий тривоги.

— Фарше, — скрегочучи зубами, застеріг він. — Фарше.

Усередині на темних полицях вишикувалися скляні слоїки з хімікатами й ряди пляшок з-під віскі з відірваними етикетками, наповнених якоюсь темною рідиною, що Фариш її застосовував у лабораторії. Денні з парою гумових рукавиць для миття посуду сидів на перевернутому пластмасовому відрі й тицяв усіляку всячину якимсь дрібним інструментом. Позаду булькотіла скляна фільтрувальна колба; а з тьмяних кроков зорило опудало чорноголового яструба, що наче збирався кинутися вниз і напасти. Також на полицях можна було побачити прикручених до необроб­лених дерев’яних щитів великоротих окунів, індичі лапки, лисячі голови, домашніх котів — від дорослих самців до дрібних кошенят — дятлів, змієшийок і наполовину зашиту смердючу чаплю.

— Я тобі шо скажу, Лояле. Мені хтось приніс був отакенну гадюку, здорову, як бик, шкода, шо вже нема її, шоб показати, бо була, певно, більша за любý з тих, шо в тебе там у фургоні…

Покусуючи ніготь великого пальця, Юджин прослизнув усередину й зиркнув Лоялові через плече, ніби перший раз Лояловими очима сприймаючи набитих кошенят, кривошию чаплю зі зморщеними, наче черепашки каурі, очницями.

— Це для його опудал, — гучно мовив він, коли відчув, що погляд Лояла затримався на рядах із пляшками з-під віскі.

— Господь хоче, щоб ми любили Його царство, охороняли його й пасли його в себе під ногами, — сказав Лоял, роздивляючись похмурі стіни, які серед смороду, туш і тіней були наче прочинені двері самого Пекла. — Ви вже пробачте мені, як не відаю, чи значить це, шо то є правильно сідлати їх і набивати.

У кутку Юджин помітив гору журналів «Гастлер». Фотографія на верхньому викликала нудоту. Він узяв Лояла за плече.

— Ходімо, — мовив він, бо не знав, що Лоял скаже чи зробить, якщо побачить ту світлину, а біля Фариша поводитися хоч якось непередбачувано — вкрай немудре рішення.

— Ну, — озвався Фариш, — не знаю, в чім ти там маєш рацію, Лояле. — Юджин із жахом побачив, що Фариш нахиляється над своїм алюмінієвим робочим столом і — відкинувши волосся собі на плечі — через скручену купюру занюхує білу доріжку чогось, у чому Юджин упізнавав наркоту. — Ти мені вибач. Та чи я помилюся, як припущу, шо ти б гарний товстенький стейк-тібоун з’їв не повільніше за мого осьо брата?

— А шо то? — поцікавився Лоял.

— Порошок від головного болю.

— Фариш у нас має інвалідність, — монотонною підказкою допоміг Денні.

— Жахіття, — м’яко мовив Лоял до Ґам, яка зі своїм слимацьким поповзом лиш тепер спромоглася дочовгати від кузова фургона до дверей. — Украй страшну науку дають вашим дітям тілесні болещі.

Фариш відкинув волосся й випростався за столом, гучно шморгнувши носом. Хоч він єдиний із сім’ї