Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— А тобі ліпше надіятися, шо Бог не буде раптом у другий бік дивитися, як ви почнете з тими гримучниками проповідувати, — мовив Фариш, лукаво зиркаючи на Юджина, поки наливав собі ще склянку холодного чаю. — Лоял? Так тебе кличуть?

— Так, сер. Лоял Брайт. Брайт — то по маминій лінії.

— А ти мені от шо скажи, Лояле Брайте, на кий ляд тарабанити всіх тих плазунів аж сюда, а далі тримати їх у тих сраних коробках? Скільки вже часу у вас то відродження?

— Один день, — не підіймаючи голови, відповів Юджин з пов­ним ротом їжі.

— Я не можу передбачити, як піде проповідування, — сказав Лоял. — Бог насилає нам своє помазання, а деколи не насилає. Лише Він присуджує Перемогу. Деколи Йому до вподоби перевірити нашу віру.

— Гадаю, по-дурному чуєшся, як стоїш перед тими людьми, а коло тебе ані змії.

— Ні, сер. Гад — це Його творіння і служить він Його волі. Якби ми його підхопили й узялися проповідувати без віпповідності Його волі, то змія нас вкусить.

— Добре, Лояле, — мовив Фариш, відкидаючись у кріслі, — а ти б не сказав, що в Юджина не всьо в ладах із Господом? Може, того у вас всьо затягується.

— А я тобі так скажу, — досить несподівано заговорив Юд­жин, — то лиш гірше стає, як хтось турляє тих змій палицями, курить на них димом із сигарет, чіпає їх, роздрочує…

— Ану чекай…

— Фарше, я бачив, як ти сам їх чіпав у машині.

— Фарше, — високим насмішкуватим голосом повторив Фариш. Юджин смішно вимовляв деякі слова.

— Не кепкуй з мене.

— Тихо, — слабко мовила Ґам. — Ну всі, тихонько.

— Ґам, — звернувся Денні, тоді вже м’якше повторив: — Ґам, — бо за першим разом його голос виявився таким гучним і раптовим, що всі за столом підскочили.

— Та, Денні.

— Ґам, хотів спитати… — Він був такий вмазаний, що вже не пам’ятав, який зв’язок між тим, про що всі говорять, і тим, що зараз вилітає йому з рота. — Тебе вибрали в присяжні?

Баба склала кусник білого хліба удвоє й умочила його в калюжку кукурудзяного сиропу.

— Та, вибрали.

— Шо? — здивувався Юджин. — Коли починається суд?

— У середу.

— А як ти туда попадеш, як фургон поломився?

— Присяжні? — рвучко випрямившись у кріслі, перепитав Фариш. — Чого я про це вперше чую?

— Та стара Ґам уже не любить тебе доймати, Фарише…

— Фургон не дуже поломаний, — сказав Юджин, — прос­то вона сама не зможе його вести. Навіть я ледве кермо там ­вивертаю.

— Присяжні? — Фариш грубо відштовхнувся в кріслі від столу. — І чого то вони інвалідку викликають? Могли ж, певно, найти якогось здорового мужика…

— Та я з радістю прислужуся, — страдницьким голосом виправдовувалася Ґам.

— Любуню, та я знаю, лиш хочу сказати, шо могли й когось іншого знайти. Тобі там цілий день прийдеться сидіти в тих твердих кріслах, а ще ж з артритом…

Ґам прошепотіла:

— Я лиш тобі чесно скажу, переживаю тільки за ту нудоту, шо в мене від тих других моїх лікарств.

— Надіюся, ти їм сказала, шо то немов тебе знов у лікарню покласти. Витягують бідну стару каліку з її дому…

Дипломатично втрутився Лоял:

— А про який то суд говориться, прошу пані?

Ґам вмочила хліб у сироп.

— Якийсь негритос трактора покрав.

Фариш мовив:

— І вони кажуть тобі аж туда їхати? Лиш через таке?

— Ну, в мої часи, — замріяно відповіла Ґам, — не було в нас всьої такої дурноти з цілими судами.

Коли на стукіт не відповіли, Гаррієт штовхнула двері спальні. У темряві вона побачила свою стару тітку, що дрімала на білому літньому покривалі без окулярів і з розтуленим ротом.

— Тет? — непевно запитала вона. У кімнаті пахло ліками, водою «Ґранді», золотобородником, «Ментолатумом»96 і пилюкою. Сонними півобертами муркотів вентилятор, гойдаючи серпанкові штори то ліворуч, то праворуч.

Тет не прокинулася. У кімнаті було холодно й незворушно. Обрамлені сріблом фотографії на комоді: Суддя Клів і прабаба Гаррієт (з камеєю на шиї) ще до початку нового століття; мама Гаррієт у 1950-х, дебютантка з рукавичками до ліктів і хитромудрою зачіскою; вручну розмальована світлина двадцять на два­дцять п’ять зі ще молодим чоловіком Тет, містером Пінком, і глянцевий знімок для газети, значно пізніший, на якому містер Пінк приймає нагороду від Торгової палати. На важкому туалетному столику стояли речі Тет: охолоджувальний крем «Понд», наповнений шпильками для волосся слоїк з-під джему, подушечка для голок, бакелітовий набір із гребінця й щітки, а також єдиний тюбик помади — проста й скромна сімейка, чепурно розкладена, ніби для групового фото.

Гаррієт здавили горло сльози. Вона шугнула на ліжко.

Стрепенувшись, Тет прокинулася.