Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

На жаль, життя талановитого художника і педагога трагічно обірвалося. 14 червня 1919 року Олександр Олександрович, повертаючись пізно увечері додому, був убитий бандитами. Викладачі і студенти його студії пронесли на руках покриту червоною тканиною труну з тілом художника від академії до Лук’янівського кладовища, де він і був похований…

Орловський Володимир Донатович

(1842—1914)

Художник-пейзажист

Володимир Орловський народився 20 січня (1 лютого) 1842 року в Києві. Батько, київський поміщик, на літо вивозив родину в маєток, де хлопчик і полюбив мальовничу українську природу. Він із задоволенням намагався малювати чудові пейзажі Київщини, і незабаром це стало улюбленим заняттям Володимира, а потім і професією.

Здобувати початкову освіту хлопчика віддали в 2-гу київську гімназію.

І тут живописцю-початківцю неймовірно поталанило – малювання в гімназії викладав Іван Максимович Сошенко, відомий художник і педагог, один із найближчих друзів Тараса Шевченка. Недивно, що після закінчення гімназії Володимира без іспитів прийняли в Петербурзьку академію мистецтв: допомогли прекрасні малюнки, представлені Орловським на суд членів академії, а також клопотання Шевченка, у якого він узяв кілька уроків у Петербурзі.

У 1868 році Орловський закінчив Академію мистецтв із званням класного художника 1-го ступеня, а за серію кримських пейзажів отримав золоту медаль і право поїздки за казенний рахунок за кордон. Три роки Володимир провів в основному в Німеччині, Італії, Франції і Швейцарії, відвідував інші країни, удосконалюючи майстерність живопису і вивчаючи як картини старих майстрів, так і живописців-новаторів.

Рада академії, розглянувши привезені з Європи картини Орловського, продовжила йому на три роки утримання, запропонувавши вивчати природу і живопис тепер уже в Росії. Художник, звільнений від необхідності думати про хліб насущний, сповна використовував надану можливість. Картини «Захід сонця», «Перед бурею», «Болото», «Лісовий зруб», «У степу», «Вечір», «Піски», «Жнива» свідчили про формування ще одного видатного художника-пейзажиста, гідного слави провідних майстрів. Роботи Орловського мали попит у знаті, його картини купували у тому числі й члени імператорського роду.

За популярністю його роботи були цілком порівнянні з полотнами таких корифеїв пейзажного живопису, як Айвазовський, Куїнджі, Полєнов.

У 1878 році за картину «Сінокіс» Володимир Донатович був удостоєний звання професора Академії мистецтв. Однією з улюблених тем робіт художника завжди були види рідної йому української природи. Він часто приїжджав в Україну, а в 1886 році, після чергової тривалої поїздки, остаточно переселився з Петербурга до Києва. Тут він не тільки малював, але і займався педагогічною діяльністю. Володимир Донатович допомагав Малювальній школі Миколи Мурашка, був одним з організаторів Київського художнього училища.

У 1914 році художник відправився в чергову закордонну поїздку, до Італії. Тут, у містечку Нерві, 19 лютого він раптово помер. Тіло Володимира Донатовича було перевезене до Києва і поховано на Лук’янівському кладовищі.

Лифар Сергій (Серж) Михайлович

(1904—1986)

Видатний танцівник і головний балетмейстер паризької «Гранд-Опера», автор понад 200 балетів і дивертисментів в оперних спектаклях, теоретик і педагог балету, художник-неореаліст

«Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з високої кручі Видубицького монастиря на широкий Дніпро, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, який з дитинства входить у серце. І навіть прекрасний Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій Київ і мій Дніпро…» – так говорив Серж Лифар. Той, хто, проживши 64 роки у Франції емігрантом, до останнього подиху залишився в душі українцем, хоча на своїй улюбленій батьківщині побував лише один раз…

У хлопчика, що народився на світ 2 квітня 1904 року (знайдені документи вказують саме на цей рік, а не на 1905-й, як вважалося раніше), були всі умови для зоряного майбутнього: краса, талант і забезпечені люблячі батьки, чий родовід сягав корінням з часів Запорозької Січі. Сергій був сином колезького реєстратора Михайла Яковича Лифаря і Софії Василівни Марченко, дочки багатого поміщика-українця. Батьків він дуже любив, але прив’язаний був більше не до батька, людини, яка «уміла поважати юність» і поводилася з сином як із маленьким другом, а до своєї «матусі».

Хоча Лифарі-старші не завжди приділяли вихованню Сергія належну увагу, він здобув хорошу освіту в Київській Імператорсько-Олександрівській і 8-й гімназіях. Уроки хлопчик не любив, але після занять з явним задоволенням занурювався в світ музики, протягом року відвідуючи в Київській консерваторії ім. Лисенка заняття по класу скрипки у професора Ф. Воячека. А потім перейшов у клас фортепіано, тому що «любив спів, оркестр або оркестр в мініатюрі – рояль». Йому пророкували кар’єру якщо не відомого піаніста, то співака: у хлопчика, що співав у хорі Софійського собору, був прекрасний голос. Величезний вплив на формування смаку і таланту Сергія мали і щорічні канікули у діда в маєтку під Каневом: він любив сільські свята з колядками і щедрівками, з народними піснями і яскравим одягом для гулянь, запальним танком. На все це він дивився не відриваючись, в думках полинаючи до часів Запорозької Січі, про яку так багато чув від батька і діда, бачив потерті гетьманські грамоти, дані Лифарям.

У балетну ж Центр-студію Броніслави Ніжинської 16-річний Сергій потрапив випадково, абсолютно не цікавлячись цим мистецтвом: друг потягнув його займатися танцями просто тому, що в студії було «багато гарненьких дівчаток». «Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що оволодію нею, і ніякі перешкоди не зупинять мене на цій моїй дорозі», – говорив про свою юність, про те, як він прийшов у чарівний світ балету, сам Лифар.

Втім, Ніжинська спочатку не взяла Лифаря в свою студію – надто «дорослий». У 16 років багато хто вже закінчує навчання і починає професійну кар’єру, а Сергій тільки збирався вчитися. Він все ж таки з часом потрапив у групу Ніжинської, але знаменита балерина незабаром емігрувала з країни, охопленої громадянською війною.

Після від’їзду Ніжинської Лифар немов прийняв обітницю відлюдника, він абсолютно відмовився від навколишньої дійсності і гаряче займався